Альоша чекав на мене у новенькому «Рено». Цікаво, Данаїс подарував чи інший лагідний дядечко?
– Привіт! Я не спізнилася?
– Ні, літак саме прибуває.
– До речі, тебе тут запитували.
– Хто?
Він вийшов з машини.
– Он той чоловік у сірій сорочці. Бачиш? Біля третьої колони ліворуч. – Я подивилася у тому напрямку. Біля входу до аеропорту стояв Ігор. Наші погляди зустрілися, він усміхнувся. Нікудишній з тебе детектив, Марго.
День пройшов чудово. Німці були ідеальними клієнтами з найсміливіших перекладацьких мрій. В міру вимогливі, в міру балакучі, панове Георг та Конрад здалися мені живим уособленням міри. їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»
Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків – це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.
Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.
Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.
Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам – на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.
У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.
– Що сталося? Ви знаєте, котра година? – Я й не намагалася приховати свого роздратування.
– Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.
– Це ваші проблеми. – Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.
– Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.
– Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.
– Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.
– Що??? – Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.
Він сумно похитав головою:
– Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.
Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.
– Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.
– Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?
– Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…
– Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?
Він відкашлявся і відвів погляд:
– Я на роботі.
Я розпачливо сплеснула руками:
– Боже мій, та що ж ви за людина, Ігоре! А якщо я не погоджуся їхати, що тоді? Ви зв'яжете мене і понесете у машину?
Ігор знизав плечима:
– Є багато способів, проте, сподіваюся, до цього не дійде.
– О-о-о-о, Боже!!! – застогнала я, вилетіла на сходи і щосили грюкнула дверима, зачиняючи їх. Ігор ввічливо кашлянув:
– Ви забули взутися, Марго.
– До біса їх! Разом з вами.
У квартирі панувала темрява. Я зайшла до кухні. Нікого. Вітальня. Теж порожня. Спальня… Костянтин сидів на підвіконні і курив, задумливо роздивляючись темряву за вікном. Він почув, як я зайшла, проте не повернувся.
– Ти не хотіла до мене їхати? – Тихий голос, майже шепіт. Я завмерла на порозі спальні.
– Так.
Він помовчав.
– Чому?
– Якби я хотіла тебе побачити, я зателефонувала б чи приїхала сама. А ти наймаєш людину, щоб він за мною стежив, наче я – шпигун чи злочинець. Наказуєш йому привезти мене до себе. Проти моєї волі. Чуєш, Костянтине? Проти моєї волі.
Він легко скочив з підвіконня, повернувся до мене і спокійно сказав:
– Я мусив. Сама ти ніколи не приїхала б, так?
– Костянтине, ніхто і ніколи в житті не принижував мене так, як ти.
Він підійшов до мене. Сумні, серйозні очі. Темні кола під ними. Здається, він схуд.
– Нікого і ніколи в житті я не кохав так, як тебе.
Я відвернулася від нього.
– Ти не кохаєш мене, Костю. Ти все це вигадав.
– Я кохаю тебе.
– Я для тебе – просто лялька.
– Я не можу без тебе жити.
– Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.
– Я божеволію, коли тебе немає поруч.
Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:
– Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!
Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:
– Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!
Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:
– Припини! Не треба, Костю!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92