Вибачте, якщо я вас вдарила.
– О, ні. Це ви мені вибачте. Я вас ударив. Мені так прикро, так прикро…
– Та що ви! Усе гаразд! Він похитав головою:
– Не хочу вас засмучувати, проте, здається, я порвав вам колготки. В мене валіза з гострими краями.
Я ковзнула поглядом. А таки добряча дірка. Вже не врятуєш.
– Та нічого, нічого. Я… куплю собі інші.
– Про це й мови не може бути! Я завинив, я й куплю. Який розмір?
– Третій, але повірте, я саме збиралася купити собі нові. Навіщо вам витрачати гроші та ще й…
– Коричневі чи чорні?
– Що? – 3 несподіванки я зовсім розгубилася.
– Коричневі чи чорні?
– Чорні взагалі-то…
– Я залишаю вам свою валізу. – Він рішуче поставив її до моїх ніг. – Якщо ви підете, її вкрадуть, а там – цінні речі. Тому, будь ласка, відпочиньте тут, у затінку. Я миттю.
Він розчинився у натовпі. Приємний хлопець.
Сяйво. Моє ліжко в місячному сяйві. Це сон, чи я дійсно чаклувала? А що потім? Біль? Біль – це не головне. Головне – згадати, що було далі. Що за кур'єр? Двадцять восьме червня? Звідки це прийшло? Думай, Марго, думай!
– Ось, нате!
Він, усміхнений, знову стояв переді мною. Худорлявий, років двадцяти двох. Світлий чуб, сірі очі, привітна усмішка. Я взяла пакунок.
– Дякую.
– Нема за що. До речі, я вже знаю розмір Ваших колготок, то, може, дозволите дізнатися і Ваше ім'я? Ні, справді, ми ж уже не чужі один одному.
Я всміхнулася і подала руку:
– Марго.
– Сергій.
Він потиснув мені руку міцно, як бойовому товаришу, але потім не випустив зі своєї, а, навпаки, ще міцніше стиснув і підніс до обличчя. Я подумала, що він збирався її поцілувати і здивувалася, бо хлопець був явно замолодим для таких манер. Та й базар – не зовсім підходяще місце. Однак я помилялася. Він підвів очі – великі, здивовані, уважно подивився на мене, потім знов глянув на мою руку, вхопив другу, одкотив на ній рукав. Нарешті до мене дійшло! Синці! От чорт!
– Господи, який жах. Та ви ж поранені. Хто це вас так? Вас образили? Вас били?
Оце так ситуація!
– Ні, Сергію, ви неправильно зрозуміли, це…
Він мене, здається, не слухав:
– Та тут місця живого не знайти! Мабуть, дуже боляче. Ви зверталися до міліції? До лікаря? Я можу якось допомогти? У вас неприємності?
Я нетерпляче висмикнула свої руки і сховала їх за спиною:
– Ні, Сергію, ні. В мене все гаразд. Це… це зовсім випадково. Я… – Боже, що б його таке збрехати? – Я… була необережною. Я… я… я… вдарилася! Так, упала і вдарилася! От і синці. Не хвилюйтеся за мене, будь ласка. Дякую за допомогу.
Він уважно дивився мені у вічі і мовчав. Я зрозуміла, що він зрозумів, що я брешу. І, думаю, він зрозумів, що й я зрозуміла, що він зрозумів. Ситуація, у якій кожен знає, про що йдеться, проте вдає, що й гадки не має.
Я почервоніла, мов рак в окропі.
– Сергію, ви – чудовий хлопець, з вами дуже приємно розмовляти, але я мушу йти.
– Зачекайте, Марго, ще одну хвилинку!
– Так?
– Будь ласка, запишіть мою адресу і номер телефону, я вас дуже прошу. Якщо вам буде потрібна допомога, звертайтеся, будь ласка. Я знаю, дівчині інколи потрібна допомога. Чоловіча. Такі ситуації у житті. Ну, ви самі знаєте. – Він виразно глянув на мої зап'ястки.
Такий милий… Я поставила сумочку на прилавок, вийняла блокнот і олівець. Простягнула йому. Він почав записувати. Руки тремтіли. Хвилюється. Може, я йому справді сподобалася? Чи синці його так вразили? Але дуже, дуже приємний хлопець.
– Ось! – Він повернув мені блокнот. – Тут моя адреса, номер телефону, робочий телефон і телефон друга. Це про всяк випадок, якщо не відповідатимуть перші два. Почерк зрозумілий? Моє прізвище – Яновський. Сергій Яновський. Друзі часто називають мене «Яном». Це через прізвище. Скорочено. Ви теж можете називати мене Яном. Я…
Проте я вже не слухала. Світу не існувало. Мій розум пірнув в океан спогадів. Серце билося несамовито, проте його ритм вибивав одне-єдине слово: Я-н, Я-н, Я-н. Теплі очі. Чорні, як ніч. Його очі, його голос, його усмішка. Один короткий подих, один-єдиний дотик губ, і народжується слово: Ян. Дві літери. Дві чудових літери. Ян. Безмежна ніжність. Ян. Солодкий біль. Ян. Ян. Ян. Хто ти? Де ти зараз? Звідки ти до мене приходив?
Я пробурмотіла Сергію щось незрозуміле і, не звертаючи уваги на його запитання й оклики, побігла геть. Я стрілою вилетіла з базару і швидко подалася додому.
Я згадала все – кожну деталь, кожну дрібницю. Все, що робив і говорив він. Все, що робила і говорила я. Кожен вираз його обличчя, кожен рух його тіла. Боже мій, боже мій, що я наробила? Кого я начаклувала собі холодної місячної ночі? Як може сон бути таким близьким до реальности? Збігаються дата, місце, люди і речі. Що це? Чари? Сон? Мара? Цього я не знала, проте одне знала точно – я помру, якщо це не повториться. Я не зможу без цього жити.
До гуртожитку я дісталася за годину – досягнення, яке іншим разом мене б здивувало, бо, зазвичай, я витрачала на цей шлях удвічі більше часу. Але яке це тоді мало значення? В ту мить значення втратило все, крім мого сну. Такого живого, такого реального.
Швендяючи кімнатою, я перекладала речі з одного місця на інше: почала готувати суп, поклала продукти на стіл, подивилася, поклала назад у шафу, взяла книжку, погортала сторінки, відклала, сіла на стілець, посиділа, подумала, перебралася на ліжко, полежала, подумала, підвелася, ще походила кімнатою, потім залізла з ногами на підвіконня і сиділа там, замріяно розглядаючи дерева, небо, перехожих.
Сутеніло. Я глянула на годинник. Матінко рідна! Пів на дев'яту! Оце так посиділа! Стільки справ, а я тут байдикую! Я підвелася, вимила посуд, підмела підлогу, витерла пил, зварила кави, підготувала деякі речі для прання, проте все це над силу, з таким напруженням, наче я вагони розвантажувала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92