Та були серед них і виродки, плоди повільного занепаду племені впродовж багатьох століть. Вони злякалися своєї долі і, намагаючись утекти від смерти, приєдналися до бродячих банд, змішуючись з місцевим населенням. Свіжа кров не зупинила їхнього занепаду, вона лише подарувала їм трохи часу. Одне чи два століття, впродовж яких вони грабували і вбивали людей, крали дітей і жінок, зурочували, проклинали силою свого повільного розкладу і сіяли зло. Вони перетворили свою віру на жорстокий кривавий культ. їхня Венера була Вавилонською блудницею, а її кохання – брудом і попелом. Вони вже не були князями, проте й не стали іншими. Мертві душі, які вбивали від огиди до самих себе. Вбивали, бо, крім себе, нікого не бачили. Вони називали себе катулами. Ніхто не знав, що означало це слово. Та й навіщо? Люди назвали їх – «падлом».
Кінець. Я закрила книжку. Майже десята. Треба поспішати, бо ще спізнюся.
Знаєте, в Америці є таке свято – День подяки, а вигадала для себе інше свято – День вибачення.
Вийшовши з бібліотеки, я зрозуміла, що забула свій читацький квиток. Довелося повертатися, знову здавати сумочку в гардероб і вибачатися перед бібліотекарем, який обмежився кількахвилинною лекцією про неуважність сучасної молоді. Хороша людина, і, головне, – все розуміє. В гардеробі я зовсім випадково взяла не свою сумочку. Добре, що одразу помітила. Довелося знову вибачатися. На вулиці мало не збила з ніг якогось літнього чоловіка. Вибачилася. В метро мій жетончик не спрацював. Вибачилася перед черговими. На ескалаторі я, замислившись, незумисне штовхнула дівчину років тринадцяти, яка на моє швидке «вибачте» так само швидко відповіла відбірним матом високої лінгвістичної цінности. На роботі я розбила вазу з квітами, чашку з кавою і свій годинник…
Кожна розбита річ – купка жалібних «вибачте». У випадку з годинником я вибачалася перед самою собою. Проте рекордну кількість вибачень того дня отримав від мене пупсик. На початку робочого дня я випадково придавила йому руку дверима, потім так само випадково наступила на ногу (високим і гострим підбором, повірте, це боляче), а під час перерви геть випадково відірвала ґудзик з рукава його бездоганного піджака. Знаєте, він дуже розлютився. Може, через те, що кава з тої чашки, яку я розбила наприкінці робочого дня, потрапила йому на штани? Я вибачилась перед ним разів двадцять, проте це його чомусь не ощасливило.
Додому я поверталася в глибокому нокауті. Хоч, якщо розмірковувати логічно, цього дня ближні постраждали від мене більше, ніж я від них. Витягнувши ключі з кишені, я звично спробувала одімкнути двері і здивовано помітила, що мій ключ не підходить до замка. Нічого не розуміючи, я спробувала ще раз. Що за чортівня? Він навіть не входив у замкову щілину. Я нахилилася і уважно придивилася до замка. Може, щось зламалося? Ні, здається, все гаразд. І з першим замком, і з другим. Що? З яким другим? У мене був лише один.
Почуваючись повною ідіоткою, я розігнулася і постукала у свої власні двері. Навіть не знаю, на що я очікувала. Що сама собі їх відчиню? Чи, може, це зробить Алі, який перелякано нявкав по той бік дверей?
Двері відчинив Костянтин. Не встигла я й слова сказати, як він затягнув мене у квартиру і поцілував так палко, що не відповісти було неможливо. Розумієте, я не залізна. І поруч з Костянтином це відчувалося гостро, як ніколи.
– Крихітко, як же я за тобою скучив! Ти й не уявляєш, яким божевільним був день.
– Ну чому ж? Уявляю. З усіма подробицями. Костянтин провів пальцем по моєму обличчі.
– Марго-о-о-о… Яка ж ти в мене гарна. Моя маленька дівчинка, моя доросла жінка.
– Костю, я не змогла одімкнути двері. Що з замком?
– Ах, це! – Він махнув рукою. – Я замінив замок. Твій нікуди не годився. Мій знайомий урізав найкращі – один механічний, другий з електронною карткою. Ось! – Він простягнув мені комплект ключів.
Цікаво, ще один лежить в його кишені? – Не запитуй дурного, Марго!
Я пройшла до вітальні. Боже мій, який розгардіяш! Нічого не розумію. Нові меблі, згорнуті килими, запакований телевізор, п'ять величезних ваз з декоративного скла… Я повернулася до Костянтина:
– Що тут таке?
Він задоволено всміхнувся:
– Сюрприз! Я вирішив не розставляти меблі. Завтра переїдеш до нової квартири, там і влаштуєшся, як слід. Ця халупа не для тебе. Спершу я хотів запропонувати тобі переїхати до мене, але ж подумав, що дівчинка ти самостійна, таке собі кошеня, що гуляє саме собою, та ще ж…
Не дослухавши, я повернулася і мовчки вийшла.
– Марго!
На щастя, Костянтин у запалі забув замкнути двері, я вийшла на сходи.
– Марго! Повернися! Що сталося? Я почала спускатися сходами вниз.
– Марго, чорт тебе забирай, що ти робиш??!
Він наздогнав мене на третьому поверсі і різким рухом розвернув до себе.
– Що з тобою? Що, до біса, на тебе найшло? Куди ти йдеш?
– Якнайдалі від тебе. – Мій голос був спокійним і таким утомленим, наче говорила вісімдесятирічна стара. – Я сама, а пам'ять мене не зраджує, впустила тебе в свою квартиру, Костю. Але тобі цього було замало. Тобі треба було вдертися до неї загарбником, виривати замки, врізати нові, пересувати меблі, вносити і виносити речі. Тобі начхати, що це – моя квартира, бо, на мою думку, тобі наплювати на мене. Ти все вирішуєш сам. Ти мене не бачиш, не чуєш, не сприймаєш. І зараз ти мене не слухаєш. А якщо й слухаєш, все одно не розумієш. – Я зітхнула. – Костю, я краще піду.
Він ухопив мене за плечі:
– Стривай, Марго! Куди, ну куди ти підеш?
Я байдуже відмахнулася від нього:
– Шукати нову квартиру. Ця вже не моя. Колись була моєю, тепер ні. Ти зробив з неї казна-що, а тепер ще бажаєш замінити її на іншу квартиру, яка тобі більше до смаку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92