Зовсім мало… А мені ще так треба було дістатися крижин Суоменлінни. Там також чорні пси. Та вже самиці.

Мій літак зовсім скоро приземлиться в столиці з банальною назвою «Москва». Чи багато в цьому слові? Коли як.
Крісла в літаку поламані, я читаю «Gеnегаtіоn X» Коупленда, мені від того робиться ще нудотніше жити. Хоча, водночас, веселіше. Чи, може, то від пива «Невське» веселіше?
— Дєвушка, а можна єщьо? — кажу стюардесі якомога бездоганніше. Кажу типу російською. Дивно, чомусь ніколи не піклуюся про бездоганність ані своєї англійської, ні французької. А українську взагалі собі збочую, як хочу. Бо моя.
Вогні чужого міста розгортаються якоюсь примарною картою. Я не почуваю неприязні до Москви, чого би то? Мегаполіс собі як меґаполіс. Неоковирний тазик із недопраною білизною.
Летіти до неї з Пітера літаком було дурнуватою ідеєю, але хто ж іще буде реалізовувати дурнуваті ідеї, як не я? Міс Нелогічність, кілер здорового глузду.
Дивлюся поперемінно то на вогні столиці, то на зорі понад ними. Останні помітно програють по яскравості.
— Велика ведмедиця, — оголошую звісну річ у пустоту (біля мене вільні поламані крісла. Слава Богу…) — славна Велика Ведмедиця. Старий добрий Ковш. І… жодного Південного Хреста, гм.
Мені згадується одна моя нещодавня історійка — було то вві сні чи насправді, ніхто вам точно не скаже. Буває таке, знаєте, коли туман у голові, й ти точно нікому гарантії не даси, спиш ти чи живеш у свідомості. Свідомість же в такі миті як світло крізь зашторені фіранки в непогожу днину… Кажуть, колись когось так прокляли — до смерті наказали ходити в напівсні. Не доведи, Господи.
«Христос прийде…» — звучить у моїй голові. Чоловічий спів із голови настільки гарний, що це вже не просто спів християнської православної літургії, це вже щось більше. Це вже вміщує в себе навіть… заклик до намазу в світло-зеленій мечеті. Голос юного муедзина. Найгарніший голос довколишніх земель.
…Вони жили в рожевому будинку. До вікон зазирали лотоси. Також рожеві, тільки трохи світліші. По одному з лотосів він колись міг сказати, як ведеться його коханій у далекій землі. Кохана зрадила. Лотос відцвів.
А її звали Сінта. Його нову дівчину. Вона була танцівницею в нічному клубі. Не надто гарною, що подивувало мене. (Так, в ролі бед гая коханої в цій історії, звісно ж, я). Сінті не личив синій колір. Від азійських дівчат завжди сподіваєшся якоїсь явнішої краси. А вона (краса) була занадто глибокою як на мене, тупу східноєвропейку. Та й не моєю дівчиною була Сінта, щоби мені у ній копатися, рити її углиб аж до краси. Коли вона посміхалася, видно було ясна.
— Ну, м'ясо таке над зубами. Рожеве-рожеве. Б'є контрастом із темною шкірою.
В мене теж так, але зовсім трохи. І коли я не контролюю себе. Коли регочу, як дурна. Тоді це ніхто не вважає за потворне. А я не вважаю потворною Сінту. Просто, краса азійських дівчат… ну ви в курсі. А ще в неї таке густе чорне волосся. А в мене гівняне темно-русяве. Рідке, ясен пень. Штучно-пелехате. Добре, хоч таке якесь виросло. В неї хороше тіло. Вона невисокого зросту, як і я. Груди в неї десь такі ж, як у мене, але коротші ноги. Чи, може, то просто мені, як і кожній тупій самозакоханій тьолці, так здається. Зрештою, до дупи ноги (а до чого ж іще?) Мені самій більше подобаються жінки з довгим тулубом і короткими ногами ніж масово кохані ляльки на ходулях. Сінта посміхається широко. В неї великі білі зуби. Непогана англійська. Спілкується ж якось із моїм екс-коханим. Хоча він непогано петрає у її рідній мові. А в моїй погано. Моя складна. Варварська, чи що? А її синтетична. Хуй із нею, я не філолог.
Вони познайомилися в нічному автобусі «Сурабайя-Джакарта». Я ніколи не їздила тим автобусом. А чоловіки саме в таких знаходили собі жінок. Як от Тімо, дуже смішний фінський чувачок — він познайомився зі своєю дружиною, тайською поліцейською (ой, мама!) якраз у такому автобусі. Бо шукати собі серйозних стосунків у барі, як мінімум, не цікаво. Як максимум — несерйозно. Хоча… як знати.
Він завжди вмів притягувати до себе увагу. Ще б пак — білявчик, синьоокий, з таким супер-сексі несподівано низьким голосом — реальний ідеал усіх азійських наречених. Отож, Сінта сама підійшла до нього і спитала те, що питає кожен і всюди в Азії на вигляд отакого дива:
— Привіт! Ти звідки?
А потім прикинулася, що знає, де така країна. Чи, може, й дійсно знала, бо ходила колись до коледжу. Вбрана Сінта була, як порядна студентка медакадемії — дуже чисто, закрито й акуратно. Вже з одного цього можна було здогадатися, що вона — стриптизерка.
— Ні, не зовсім… — заперечуватиме він, коли я констатую це пізніше. Фе, яка ж я бридка. Панянка Наглість, Жовч і Цинізм. Наtе mуself .
Сінта поверталася з Сурабайї від коханця -сорока-з-чимось-річного «цукрового татка» -наполовину китайця, наполовину індонезійця. Час від часу вона їздила до нього, робила свою коханську справу, ввічливо брала гроші «на сяке-таке» і спокійнісінько програвала їх у карти.
— Ги, як кльово. — історійка мене впирає.
— Далі ще цікавіше. Ми тоді якось розпрощалися, взявши для проформи номери телефонів одне одного й пообіцявши «якось там, колись… Скоро». Мені було не до дєвучок. Нависав черговий дедлайн мого РhD . А для таких штук, ти знаєш, потрібна порція самотності. І ще ти точно знаєш, що на Яві самотності практично не буває.
Це правда. Як тільки тебе взнають у якомусь місці — в селі, в общині, в офісі, в ресторанчику — все. До побачення. І не чекай на жодну вільну хвилину, на жодну дірку для твоєї думки — все, що ти скажеш чи подумаєш, мусить бути відповіддю на їхні запитання.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55