— Розказують про духів, що падають з дерев, про духів, що перебігають дорогу, про запах крові, який наповнює машину, тільки-но ти в неї сядеш… А ще був один англійський вчитель, одружений з індонезійкою, що, попри всі перестороги місцевих, таки винайняв дешеву хату. Так от. Його жінці — нічого, а сам він з'їхав із глузду, коли однієї ночі його крижаними губами поцілувала мертва стара яванська пані.
— Такіє вот традіциї… — сказала тоді я. -А взагалі, як то ти не знав, що правило номер один в ужастіках — не куплятися на супер-дешеву вартість помешкання. Ти ж за скільки свою хатку винайняв? За копійки! То що тоді хочеш? На тобі — будинок із привидами. Хазяям би тільки здихатися. До тебе ж його також іноземці винаймали, і звалили вони задо-о-овго до того, як скінчився їх контракт. Сидять тепер у своїй Фінляндії, їдять морошки з банок і розказують троюрідним тіточкам, яких їм жахіть довелося зазнати на Яві…
— Гм… — зтіхав тоді Майнес.
— Тут іще просто дуже живе все… — продовжувала я. — Іслам насаджений нібито, а місцеві вірування, — як і мова — сильні, як земля. От і виходить ця нестиковочка постійна.
Майнес мені не вірить. Він взагалі завжди знаходить раціональне пояснення будь-якому паранормальному булшиту:
— Тут сусіди кажуть, що їхні пси всю ніч гавкають на мою хату. Буцімто тому, що коло хати ходять неприкаяні духи. А я кажу, що то тут лазять неприкаяні сусіди! Забембали — дивляться і дивляться в мої вікна. Думають, я тут тримаю секс-рабів і кімнату тортур. А то, що в мене паркан довкола хати — то й узагалі їм вказує на то, що я диявол. Бо нащо би порядна людина ховалася від інших за парканом?! — От ублюдки… Поняття приватності і все таке…?
— Гівно рідке. Але я й сам не хотів того паркана. Попередні власники добудовували в останні дні вже. Не знати, чого…
— Ги. Хотіли, щоби духи мучили тебе незримо для сусідів. «Не дамо цим клятим туземцям ані краплі безплатного шоу!!!»
— Та ну тебе, Като. Чого ти так людей не любиш.
— Я? Та я їх обожнюю! І мертвих, і живих, і ненароджених.
Тепер, через два дні після тієї розмов я, лежачи прив'язаною до ліжка, з порізом вздовж ребра і кап-кап кровцею з того порізу, вирішила передивитися свою філантропію. Дивитися, до речі кажучи, в такому положенні не дуже зручно — голова не всюди повертається.
Тим часом трійця з Потойбіччя оточила Сінту. Я на її місці наклала би в штани, бо н моєму класти трохи незручно — я ж таки ні лежачий хворий із судному під дупою.
Жінка (бо найвища мара явно була жінкою — в джільбабі і в довгому одязі) наблизила своє лице (чи місце, на якому воно мало бути до Сінтиного (чи до місця, на якому би його краще ніколи не було — інкрустаторша мого тіла грьобана!) Двоє інших привидів — либонь, її дітки — мило щось наспівують на яванській мові, якусь дитячу пісеньку. Здається, ту, де вчать розрізняти, де ліво, де право. Мамця тим часом високим голосом сказала кілька уривчастих фраз до Сінти, після чого та бебехнулася непритомна.
— Welcome to the club ! — промимрила я й за компанію також втратила свідомість, на вигляд того, як милі малюки направляють свою трансцендентну суть просто до мене.
…Downtime Godspeed
Hear/feel the way they concede
The sequence ends and begins
Everything you think you know
Blood ties the sequence ends
…
…Downtown God speaks … З цією фразою в голові я й колошматилася, коли мене привів до тями Майнес. Ех, Майнес, мій прекрасний принце, як солодко було уздріти твоє дивовижне пшеничне волосся й перелякану блакить очей! Жоден блиск крижин Суоменлінни не міг би зрівнятися з її гарячковим сяйвом.
— Б-в…б…в…би… — кажу я щось екзистенційне, аби пересвідчитися в своєму існуванні.
— Слава Богу! — каже Майнес. Сінта вже оклигала і порпається в якихось лахах — йой, яка я порєдна ґаздинька.
— Майнес… — мимрю я.
— Мовчи. Мені Сінта все розповіла… — тихо каже він.
— Та невже?! — щиро дивуюся я, а потім до мене доходить, що вирощена на жіночих мелодрамах і страсті-мардасгівих серіалах особа сказала доброму Майнесу щось таке: «Ката на мене напала, хотіла зґвалтувати і вбити, вона ж так ревнує тебе до мене, що аж за цим і приперлася, що я мусила оборонятися і прив'язати її… а з ножем то також випадково вийшло… Давай відпустимо Кату з миром, але ліпше, звісно, кинути її до нашої гуманної в'язниці!!!» Після того мав би слідувати її вереск.
Я зметикувала, що коли в них ТАКІ кінотеатри, в'язниця точно тут не найприємніша місцинка, тож:
— Ага-ага. Давайте відпустимо Кату з миром! — я щосили посміхаюся й випручуюся від Майнеса, що намірявся витирати з мене кров.
— Дуже вам дякую, любі мої, з вашого дозволу я буду старатися встигнути на літак до Джакарти. А там — здрастуй, моя гівняна, холодна, сіра, непримітна середньо широтна полоса!
— Като… ти про що? — лякається Майнес. — В тебе гарячка. Сінто, принеси парацетамол .
— Ні-ні, не треба! — я уявляю, які пігулки ця сестра милосердя може мені прихопити. — Давайте просто пробачимо Кату. Ката погана, Сінта хороша, Ката більше не буде. ОК?…
— Ти про що? — знову питає Майнес.
— Бідненька, вона нічого не пам'ятає, — скрушно хитає головою чорнявка.
— Гм… І чого ж я… не пам'ятаю?
— Ой, краще тобі зараз не казати, — зітхає Сінта й пробує погладити мене по голові. Я з жахом вивертаюся. — Бідненька… — додає вона і мені не вперше в житті хочеться когось убити.
Відтак за мною посилено доглядають: обробляють рану (слава Богу, неглибоку), вдягають, переводять на інше ліжко (любий Майнес подумав про мій стрес) і приносять якоїсь гарячої зупки. її варила Сінта, пахло смачно, їсти не хотілося.
Так ми, власне, і жили ще кілька днів. Якось зовсім непомітно, як у напівсні після ситого обіду.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55