І ніхто з місцевих жителів нічого про нього не чув.
— Це дуже дивно. Бо глісер — це не голка. Повинен десь тут мати причал.
Я розповів їй про вранішню пригоду з гарцерами, про забиту вівцю й підозру, що впала на ватагу Чорного Франека.
Стемніло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.
— Тягніть! — закричала дівчина і майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зігнулося під вагою якоїсь могутньої риби.
— Є! Є! Це вугор, — бурмотіла вона, поволі витягаючи здобич на мілину. — Не можна, щоб він обкрутився довкола якоїсь гілляки на дні.
Ми витягли на пісок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!
Він був завтовшки з мою руку і важив, мабуть, з кілограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тільки дівчині я завдячував тим, що він не зірвався.
— Буде вам добре попоїсти, — обізвалася дівчина, перерізаючи волосінь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навіть не пробувала витягти його.
— Вистачить нам обом, — запевнив я. — Адже он яка туша.
— Ви почастуєте мене? — зраділа вона. — Страшенно люблю вугрів. То я вже більше й не ловитиму.
Я підняв вугра за кінець обрізаної волосіні і кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною і приятелями вже сиділи біля своїх наметів і щось їли — здається, консервовану рибку в томатному соусі. Пан Анатоль побачив нашого вугра, і його аж підкинуло зі складаного стільчика.
— Що це таке? — майже обурився він. — Звідки цей вугор? — Щойно зловив його, — гордо відповів я.
— Тут? Неможливо.
— Он у тій затоці. На черв'яка, — пояснив я. Спійманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.
— Казику! — голосно гукнув він. — Лаштуй грунтові вудки і шукай черв'яків. Зараз же їдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?
Дівчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.
Пан Анатоль щось сердито буркнув і став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потім, присвічуючи електричними ліхтариками, почали шукати черв'яків у траві.
Ми засмажили нашу рибину на олії. Смакувала вона мені, як зроду ніяка інша. Я з'їв її, мабуть, шматків з п'ять, закушуючи хлібом і запиваючи міцним чаєм.
Раптом дівчина сказала:
— Ви мене зацікавили. Навіщо ви приїхали на Озерище? Я здвигнув плечима.
— Ви вже питали про це. На відпочинок.
Вона збила мою відповідь, неначе комара, — помахом руки.
— А як ви опинилися на острові, де забито вівцю? Адже у вас тільки автомашина? Ні човна, ні байдарки я у вас не бачу.
— Позичив. Позавчора зустрів на березі знайомих, залишив свою автомашину біля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нічних вражень на самотній острівець.
— Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, — глузливо проказала вона.
Пан Анатоль і його приятель не знайшли ані однісінького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спінінгу, який погрожував дружині й приятелям, що завтра ввечері всі вони вже напевно виберуться на вугрів. Уранці він знайде черв'яків або наловить маленької рибки на принаду.
Настала ніч — ясна, місячна, безвітряна.
На озері запала тиша, навіть хвилі не хлюпотіли, тільки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потік місячного світла плинув аж до наших ніг, до мого намету.
Я поглянув на годинника, потім на дівчину. Було близько десятої години.
— Вже пора мені, еге ж? — мовила вона, помітивши мій погляд. — Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечері вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пізніше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сіна, а завтра знову до роботи.
— Ви ще відвідаєте мене коли-небудь?
— О, звичайно, — приязно всміхнулася вона. Та відразу ж спохмурніла. І додала: — Я також повинна знайти Чорного Франека. Тоді в закусочній, коли всі поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Мені купив його для сміху на сільському ярмарку мій хлопець, який тепер в армії. Вчора мені прийшов лист, може, він приїде на кілька днів у відпустку. Мені хотілось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця і сказав, щоб я прийшла по нього, тоді віддасть. Якщо я піду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в міліцію я не можу заявити, бо ж перстень не має ніякої цінності. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тільки по-дурному пожартував. Я справді не знаю, що робити.
— До табору Чорного Франека ми можемо піти разом, — запропонував я.
— А хто ж знає, де той табір? Річ у тому, що вони нікому цього не розказують. Так було й торік. Спочатку розбишакували по кемпінгах, у кількох туристів пропали газові плитки, а тоді вся ватага раптом зникла. Тільки час від часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчаків із ватаги, яких посилали по харчі й на розвідку. Іноді вони робили напади всією ватагою, а що ніхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимі.
— Ви пропонуєте мені знайти цей табір? Еге ж?
— Якщо зможете, — засміялася вона. — А потім ви скажете мені, де він розташований, і я піду туди по свій перстень. Ні, не з вами. А з своїм батьком і братами. Я певна, що Франек віддасть мені перстень. І дуже швидко!
Вона сіла в байдарку. Затарахкотів мотор. Перекрикуючи його, вона гукнула:
— Як вас звати?
— Томаш. А вас?
Може, не почула мого запитання? Човен уже відплив од берега. Тільки через хвилину, разом із гуркотом мотора, долинула до мене відповідь:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68