— Не можемо знайти їхній табір.
— Легко глузувати, а важче спіймати Чорного Франека, — додав Яструб.
Я зневажливо махнув рукою.
— Я якось дав собі з ним раду. Може, таки мої методи кращі?
— Що ви хочете сказати? — пожвавішав Баська.
— Невже ви… — зацікавився Телль.
— Ні, ви жартуєте, — буркнув Яструб.
Я підвівся з трави й показав на автомобіль, що стояв на галявині.
— Там сидить Чорний Франек, — мовив я скромно.
Всі як один подалися до машини. Але на півдорозі я їх зупинив.
— Спокійно, хлоп'ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, і вчиню над ним суд і визначу йому покарання. Власне, він не крав човна й не нищив ятера. Тоді його вже не було у ватазі. Моя розвідка повідомила мене, що тепер у ватазі верховодить якийсь Роман, стократ небезпечніший за Чорного Франека. Романа можна знайти на білій яхті, що стоїть біля острова Буковець. Яхта належить Вацекові, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павільйонах на Маршалковській.
— О господи! Ви все знаєте, — здивувався Баська. Телль гордо поглянув на своїх колег.
— Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вірили мені. Казали, що він уникає бійки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спіймав Чорного Франека? Хто має таку докладну інформацію про ватагу?
Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовірливо.
— А може, ви знаєте також, де таємний табір ватаги? — задав він каверзне запитання.
— Напевно не знаю. Але можу визначити район.
— А ви нам його не вкажете? — спитав Яструб, сподіваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.
— І навіть допоможу вам відшукати табір і розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.
Їх смутило і водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоході. їм хотілося підійти ближче до автомобіля, зачепити хлопця, може, навіть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхній невловимий досі ворог сидів у машині як мій друг.
— Як ви його спіймали? — похмуро спитав Яструб. — Мабуть, довелося зв'язати?
— Він слухняно й чемно сів у машину.
— Ох, пане Томашу! — тільки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордість, що я виявився таким, як він розповідав своїм друзям гарцерам. І трохи заздрощів, що я зробив те, чого вони не змогли.
— Справа тільки в методі, — скромно пояснив я. — Мій метод переконування виявився ефективнішим за ваш.
А коли ми, нарешті, посідали на траву, — хлопці, втупившись у машину, — я запитав Телля:
— Ти не бачив Чоловіка з рубцем?
— Ні…
Тепер зітхнув я, бо неприємно дізнаватись, уже вкотре, що мудрі розрахунки і передбачення не сповнились.
Я розповів їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що' сталася по дорозі з Ілави й скінчилася запискою Лисячої Шкурки.
— Розв'язати загадку цієї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищі. Ви допоможете мені зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.
— Згода! — вигукнули вони в один голос. — Замість однієї будуть дві пригоди. Може, в тій карті справді криється якась велика таємниця? Вони хотіли дати за неї п'ять тисяч злотих, це таки підозріло.
Телль по-діловому спитав:
— Яке наше конкретне завдання? Трохи подумавши, я відповів:
— Я приїду до вас завтра, і ми разом вирушимо на Пласке озеро.
Ми попрощалися, сказавши: «Будь напоготові!», і гарцери повернулися до табору, а я до самохода.
За хвилину я плив озером до мису Судака.
Наставав вечір — теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, і там, де падало проміння призахідного сонця, воно палало мов жар.
Але до ночі було ще довго. Тому я вирішив хоч на кілька хвилин випливти на Пласке озеро і подивитись, який воно має вигляд. Ніколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.
Чому його назвали Пласким? Хіба бувають озера не пласкі, горбкуваті чи похилі? Взагалі, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрів?
Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обізнаний з картою, взагалі не помітив би, що опинився на іншому озері. Ось Озерище раптом звузилося на короткому відтинку, так само, як не раз звужувалося біля Ілави, а потім знову розливалася широка водяна гладінь з багатьма островами й острівцями. Може, на якомусь із них табір Романової ватаги?
— Обережно, там сітки, — сказав Чорний Франек, коли я хотів був повернути вздовж східного берега. — Порвете їх або зіпсуєте гвинта.
Це були не сітки, а величезний ятір. Убиті в мілке дно гілки зазначали його кінці, на воді лежало кільканадцять буйків, які утримували ятір на певній глибині.
Я обминув пастку і звернув до перешийка. А потім востаннє глянув на Пласке озеро. У легкій вечірній млі, зі своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею і купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельність? Ніде на озері не видно було човна чи вітрила, не чутно тарахкотіння моторок. Неприступні зарості чи болотисті береги не вабили туристів, і озеро тут було дике, чарівне.
Туристи з Буковця чи Сем'ян рідко заглядали сюди.
«Хитро зробила ватага, оселившись саме в цій місцевості», — подумав я, запливаючи в протоку, на західному березі якої стояв самотній будиночок — лісова сторожка з червоної цегли. На північ від сторожки, тобто вздовж Плаского озера, ріс густий ліс, що тягся до перших хат села Єжвалда. І на кілька кілометрів у глиб острова земля була вкрита буйним лісом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68