— Як завжди перед світанком, я вибрався на озеро, щоб стежити за птаством, коли воно прокидається. До мого слуху долетів якийсь крик, я вирішив спершу обстежити місцевість. От я й підкрався.
Так, проте згодом ви мали час упевнитись, що то не злодії, а цілком порядні люди зібрались над озером.
— Авжеж, — погодився він. — Але я не хотів перебивати вам розмову, — І він радісно захихотів. Видно було, що він каже неправду. І так само було видно, що правди ми з нього не витягнемо. Отож, краще обернути все на жарт.
— А я вважаю вас Несправжнім Орнітологом і все, — заявив Капітан Немо. — І я й далі так вас називатиму.
— Можете вважати мене своїм ворогом, — сказав до Марти Орнітолог. — Бо я ворог усіляких глісерів і галасливих моторок на озерах. Вони полохають птахів. Це дивно, що ви так любите природу і гасаєте на цій пекельній машині.
Капітан Немо дуже серйозно кивнув головою.
— Мені набрид глісер, Я охоче скорюся законові, що забороняє користуватися моторами на озерах. Я чула, що вібрація гвинта нищить мальків судака. Веслярство — це гарний спорт. Але я розпрощаюся з глісером тільки тоді, коли ми проженемо звідси усіх цих бешкетників.
Світало. Ми дедалі виразніше бачили обличчя одне одного, а поверхня озера відсвічувала перламутром.
— Мабуть, уже час відпочити, — позіхнула Марта.
А потім узяла мене під руку й відвела кілька кроків убік.
— Капітан Немо розкрив свою таємницю. А ви? Чи не пора вже мені довідатись, чого ви сюди приїхали?
— Пробачте, але таємниця Немо сама розкрилася.
— Іншими словами, я сама повинна розкрити вашу таємницю?
Вона сердито труснула головою і сказавши всім «привіт» ввійшла у воду. Через кілька хвилин її глісер несамовито заревів і, тягнучи за собою на буксирі металевий човен, помчав у напрямі Сем'ян і Буковця.
Ми з Франеком залишили на березі Орнітолога і поїхали моїм самоходом.
Спільно пережита пригода, видно, настроїла Франека на відвертість, бо тепер він почав зі мною розмову.
— Хотів би я бути на вашому місці, мати ваш самохід, ваші таємниці, зазнавати цікавих пригод. Ви дуже подобаєтесь Капітанові Немо. А я? Чи й я міг би привернути її увагу?
— Ти переконався, що як ватажок ватаги ти їй не сподобався, — сказав я повагом. — Ти привернув її увагу, але тільки так, що вона вирішила прогнати тебе з озера. Вір мені чи не вір, але сподобатися їй ти міг би лише одним. Якби раптом став цілком іншою людиною. Це напевно збудило б у неї цікавість до тебе. Подумай, на той рік вона приїде сюди знову. І кого зустріне? Чорного Франека, в майбутньому видатного рибалку, а нині учня з цього ремесла. Може, матимеш свого вітрильника. Адже, мешкаючи і працюючи тут, ти, мабуть, зробив би собі такий вітрильник? А колись, може, збудуєш дім над озером і станеш справжнім рибалкою. Вона теж повернеться сюди після навчання…
Це були мрії вголос. Може, несвідомо я висловлював свою власну тугу за тим, щоб оселитися над мазурським озером, жити тут, працювати?
Чорний Франек мовчав. Я відчув, що мої слова запали йому глибоко в душу. Та, мабуть, він був з тих хлопців, що соромляться піддаватися мріям. Це здається їм не гідним мужчини. Але справжній мужчина повинен уміти мріяти. Звичайно, не обмежуватись лише мріями, а перетворювати їх у дійсність.
Ми розсталися мовчки, без жодного слова. Він пішов до намету, а я ліг в машині. Був уже день, але його світло не заважало моєму міцному сну.
І, мабуть, ми спали б до півдня, якби не Бронка. Вона й не здогадувалась про наші нічні пригоди. Встала о восьмій, скупалася в озері й, лежачи на сонці, чекала, поки ми прокинемось. Нарешті, схотіла їсти, заходилася готувати сніданок і, роздратована тим, що ми так довго спимо, вирішила збудити нас. Ми прокинулись невиспані, в поганому настрої, який минув тільки після сніданку.
Я розповів Бронці про нічні пригоди і, звичайно, мусив вислухати докори, що ми не взяли її з собою.
— А ти знаєш, Бронко, ким виявився Капітан Немо? Ніколи не відгадаєш, — похитав головою Чорний Франек.
— Ох, Немо, — зітхнула Бронка. — Хотіла б я ще колись побачити його.
— Вона закохана в нього, — зареготався Чорний Франек. Бронка образилась. А надто, що і я підсміювався з неї.
І через цю дрібницю ледве не зчинилася сварка, але ми почули гуркіт мотора, й на озері з'явився човен, у якому пливла до нас Марта.
— Про вовка помовка… — почав був я.
І прикусив язика, тому що Бронка, невдоволено скривившись, сказала:
— Чого вона сюди пливе? Не люблю я цієї дівчини. Вона підбурювала проти мене пана Томаша. І вважає, що зі мною не варто навіть розмовляти.
Чорний Франек поклав на плече Бронці руку й мовив:
— Не мороч собі голови Капітаном Немо. Оце він сам і пливе.
Бронка заніміла.
— Вона? — вимовила врешті.
— Вона, — кивнув він головою.
А тим часом Капітан Немо підплив човном до піщаного мису і вимкнув мотор.
— Вітаю вас! — гукнула весело Марта. — Ну, що ми сьогодні робимо? Будемо ловити рибу?
— Мені, мабуть, треба попливти в гарцерський табір… — сказав я нерішуче. — Там рибальська карта…
Я поглянув на безхмарне небо, на майже смарагдове озерне плесо, на бліду від сонця зелень очерету. І мені стало трохи шкода так марнувати чудову годину. Чи не краще все-таки провести цей гарячий полудень з вудкою в руці?
— А як з украденим човном? — спитав я Марту.
— Уже повідомила лісничого. Він прийде по нього до мого батька.
З-за очерету виплив човен з лицарями спінінгу. Вони ще не допливли до мису Судака, а вже лунав глузливий голос пана Анатоля:
— Ви сюди переселилися? Ви пройда. Ближче до рибки? Ближче до судаків, еге ж?
Вони причалили до мису.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68