І тільки метрів більш ніж за десять від води озеро оточувала щільна стіна лісу.
З озера знялося кільканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив білий лебідь, але, побачивши нас, велично поплив далі.
У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського місточка, що провалився У воду. Я прив'язав до нього самохід і по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на берег.
Дорогу нам перетнули буйні зарості кропиви, на стовбурі зламаної вітром тополі сидів великий чорний крук і стежив за нами, схиливши набік голову. Телль свиснув, і птах мовчки відлетів.
За смугою високої кропиви прослалась лука, що підсихала проти сонця. По ній пролягало кілька стежок. Ми побачили, що одна з них оперізує весь острів. Вона звивалася між стовбурами старих лип, укритих цвітом, у якому гули бджоли. На східному боці острова вітер зламав дерево й нагнув його крону аж до води. Але дерево не вмерло, не всохло. Крона зеленіла над водою, з вигнутого дугою стовбура постріляли вгору зелені гілки. Вузенька стежинка бігла під дугу товстого стовбура, наче в природну браму, і стелилася далі, петляючи між деревами.
— Це вівці протоптали! — закричав Баська, придивляючись до слідів на стежці. — Тут ціле літо пасеться отара овець, тільки зараз вони поховалися десь у кущах. Навкруги вода, й вони бігають уздовж берега.
Раптом ми побачили, що на тім боці затоки, з гущавини на березі снується вгору пасемце диму з вогнища.
— Ну, нарешті, — пробурмотів Яструб. І в його обличчі промайнуло щось хиже.
— Ото там біндуга. Туди дроворуби звозять зрубані стовбури дерев і роблять з них плоти, — пояснила Марта.
— То, може, це дроворуби палять вогнище?
— У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, — відповіла Марта.
Мов загіпнотизовані, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалі непомітніше на тлі вечірнього неба. Нам треба було пересвідчитися, хто сидить у гущавині біля вогнища.
Місце, звідки здіймався дим, відділяла від нас не тільки затока озера, а й смуга очерету, боліт, а далі кущів лози. Наша флотилія легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такі місця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безліччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.
— Треба підійти з іншого боку. Біндуга простягається аж до води і лежить на твердому грунті, — порадила Марта. — Тільки, може, з того боку вони поставили вартового.
Доводилось ризикувати. Флотилія перепливла затоку і попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий півострів, що закінчувався перешийком. За ним виднілася велика купина з деревами, яка була ніби продовженням півострова. З висоти пташиного лету півострів мав, певно, форму літери «і», й купина була наче крапкою над тим «і».
Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотіти. Та все ж величезні чорні чаплі стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесі озера виріс перед нами малий зелений острів. А,, далі був великий півострів, де червоніли цегляні будинки Єжвалда.
Болото й очерет раптом скінчились. Сухий піщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезні балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубані стовбури. З озера стирчали оббиті бляхою палі, до яких прив'язували вже готові плоти.
На території біндуги зрідка росли кущі; заховавшись у них, вартовий чудово міг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слід випливати на відкритий простір. Флотилія в'їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колін, і вибрели на берег.
В кущах зробили нараду.
— Хто вміє добре скрадатись? Тільки, будь ласка, кажіть правду. Від цього все залежить, — сказав я пошепки.
Виявилося, що всі вважали себе чемпіонами в цій справі.
— Хтось повинен стерегти самохід, човен і байдарку, — тихо пояснював я. — Лишишся ти, Басько, і якщо ватага спробує підібратись до тебе, натисни клаксон, зрозуміло?
Дим уже не здіймався в небо. Може, у вогнище підкинули сухого гілля. А може, це сутінки, що дедалі густішали, сповивали все довкола чорним покривалом.
— Пам'ятайте, — попереджав я хлопців і Марту, — підходимо до вогнища тільки на таку відстань, щоб можна роздивитися, хто біля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, відразу вертаймо назад. Потім пливемо до Єжвалда, де, як видно на карті, є пошта й телефон. Дзвонимо в міліцію, і на цьому наше завдання закінчується. Хоч би там Що, ми не повинні зчиняти бійку. Якщо нас помітять, тікаймо До наших кораблів.
Пригнувшись до землі, майже рачки, ми влізли в густі кущі.
Я вів розвідку краєм лісу й біндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно він був далеко праворуч від нас, звідки міг стежити за озером. Тут, на межі лісу й біндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помітить нас.
Між кущами сутеніло, на заході небо стало темно-червоне. Ожили комарі і з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрібне птаство шукало вже притулку між гіллям кущів і, лякавшись нас, випурхувало звідти, шелестіло листям і лопотіло крильми.
Ось ми відчули запах диму, а потім смачний дух печеної картоплі. Ми стали ще обережніші. Що далі від берега, то більше було сухого моху й заростів, і вони лунко хрускотіли в нас під ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.
І зненацька, з-за стіни кущів, до нас долинули голоси:
— Роман гніватиметься, що ми розпалили вогнище. Мільтони тільки на те й чекають…
— А що?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68