А тепер от кричати ночами почали. Що ж воно далі буде?
Схоже, цієї ночі багато хто відбував час теревенями — на парі пана Ольберта більшість з нас непристойно позіхала, а Боян, примостившись у куточку, взагалі прикимарив. Правда, професор не ображався — він був захоплений власною оповіддю, в якій, схоже, якраз наближався кульмінаційний момент.
— … тому я дозволив собі вдосконалити теорію доктора Мендози про так звані альфа-вузли — точки біфуркації вірогідностей, додавши поняття про бета-вузли, точки збігу вірогідностей, себто, умовно кажучи, факти, які відбуваються за будь-якого розвитку подій.
Професор Ольберт переможно оглянув аудиторію, певно, уявляючи перед собою якийсь високомудрий симпозіум і самого Мендозу, враженого, ледь не до інфаркту, сміливістю ольбертівської теорії.
— Скажімо, смерть… — планував було пан Ольберт проілюструвати своє нововведення, аж раптом почувся стук в двері. Двері прочинилися відразу ж — гість явно не завдавав собі клопоту чекати на дозвіл.
Це був доктор Мілтон.
— Пане Ольберт, — повідомив він, — декан Фелоні бажає бачити всіх у своєму кабінеті. Прибула делегація з Сент-Ендрюзу.
— Я перепрошую, — холодно відповів професор, — ви не бачите? В мене лекція. Я прийду, як тільки звільнюся.
— Стівене, ви мене дивуєте… — з м’який докором промовив доктор.
Ми — навіть ті, хто досі ледь не засинав, — нашорошили вуха.
— Ви знаєте моє ставлення до проекту, Альберте. І, зрештою, я навіть не належу до оргкомітету. Немає жодних підстав…
— Помиляєтесь. До нас завітав куратор.
— Так скоро? — розгубився пан Ольберт, — Гаразд…
Він повернувся до нас.
— Прошу пробачення, я змушений іти. Можете бути вільні. Прошу дочекатися наступної пари у загальній залі.
Доктор Мілтон, усміхаючись, почекав, доки Пан Ольберт збере свої дрібно пописані папери, потім з іронічною поштивістю прочинив перед ним двері.
Як тільки двері за викладачами зачинились, ми підскочили до вікон. Звідти відкрилось дивовижне видовище — на шкільному дворі стояв шикарний Роллс-Ройс, двері якого були прочинені, а поряд сновигали два молодики в костюмах, темних окулярах та з раціями в руках.
— Ого! — вражено мовив Еван, — Цікаво, хто ж цей їхній куратор? Прем’єр-міністр? Голова МІ-3?
— Такі люди ні до кого не їздять, — похмуро повідомив Влад, — Їздять до них. І не з власного бажання.
— А що ще за проект? — поцікавилась Дафна, ліниво потягуючись, — Ірма, ти казала, ви тоді чули щось подібне.
— Справді, було таке. І, крім того, Бамбузл говорив про якісь камери…
— А, я ж казала! — підскочила Дафна, — Це мусить бути realty-show! Треба було брати цю версію. Це б усе пояснило! Навіть зникнення — справді ж, ви знаєте, як це робиться — глядачі голосують і когось вилучають з шоу… Нам би всі відразу повірили!
— Дафна, — обережно поцікавилась я, — А що, як і справді…?
— Що, справді? — не зрозуміла вона, — Це ж гра!
Вона роззирнулась у пошуках підтримки.
— Е, ви що? Що, справді, думаєте…? Та ні, які дурниці! Ну, народ, ви чого?
Ми замислились. Потім один за одним почали роззиратись, шукаючи очима відео-приціли.
— А цікаво, — зашарівшись, збуджено поцікавилась Ангела, — в душі теж камери ставлять?
— Звичайно ж ставлять, — заусміхався Едгар, — А потім влаштовують кіносеанс для вибраних, під пиво і попкорн… Слухайте, яким вдідька збоченцям ото треба?
— Наприклад, отим, котрі щойно прибули на чорному Роллс-Ройсі, — резонно зауважив Боян.
Ми знов прикипіли до вікон. Деякий час нічого не відбувалося, та нарешті з адміністративного корпусу вийшли двоє — молодий білявий чоловік і старший, сивий і огрядний. Щось у статурі молодшого здалося мені знайомим… Темрява, чорні мантії… Зрештою, я згадала.
— Люди… — прошепотіла я, — А я знаю отого блондина! Ну, не так щоб особисто, але я вже бачила його.
— Де? Коли?
— А пам’ятаєте, на посвяті… Цей молодик ховався за подіумом. На ньому була напівмаска. А ще він шкірився, мовби то був цирк на замовлення…
— Ти впевнена? — з сумнівом покосися на мене Еван, — Цікаво, хто ж це?
— А я б на вашому місці особливо у вікна не висовувався, — раптом порадив Ганс.
— Це ще чому?
— Нас же просили зачекати наступної пари у загальній залі.
— Так там же вікна виходять на іншу сторону! — обурився Боян.
— Саме це я й мав на увазі.
Ми збентежено перезирнулись.
— Так, що, ходімо тоді? — запропонував Еван, — Все одно нічого цікавого більше не покажуть — вони вже від’їжджають.
— Ну, якщо в них тут повсюди камери, то нам це все одно не допоможе, — дещо роздратовано докинула Дафна.
— Не переймайся, — втішив її Едгар, — якщо це realty-show, то головне, аби глядачам не було нудно.
— Якщо це realty-show, то мене тут завтра не буде! — пообіцяла Дафна.
У загальній залі зібралася значна частина студентства. Від збуджених перемовлянь гуло як у вулику. Дійсно, нарешті щось відбувається . А то все якісь дурні баєчки, вигадані то одними народними умільцями, то іншими.
— Ну, ви щось бачили? — радо зустрів нас Горан.
— О, там таке! — похмуро мовив Боян, — Загін спецназу з от-такенними бузуками…
— Е-е, Боян, — сіпнула його за рукав Ангела, — Бузука — це такий музичний інструмент типу мандоліни… Ти, мабуть, хотів сказати, з от-такенними "базуками".
— А, красно дякую… Так от, з от-такенними мандолінами, тьху…
Люди почали потихеньку відмерзати, проклюнулося кілька непевних посмішок. І все було б добре, але, як завжди, чогось бракувало для повного щастя.
— Послухайте їх лише, — звернулась до громадськості Лора, — Навчались би собі спокійно, аби не їхні ідіотські вигадки. От і тепер, до декана керівництво приїхало — а ми влаштовуємо якийсь дурний ажіотаж!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48