н завжди мусить бути під рукою. Ніж, долото, пінцет… Ну, що ще? Затискачі, скальпель? Ті речі тільки мені потрібні або Арсену Давидовичу… Що ж могло бути ще сховане в цьому ящичку?
Занепокоєння Павлика переростало уже в явне хвилювання,
– Я не знаю, Цой, – пробурмотів він. – Я теж не розумію… мені… мені так говорив Федір Михайлович.
– Федір Михайлович? – поволі повторив Цой. – Та-а-ак… Чому ж він на тебе раптом так сильно розсердився? Ніби до цього часу він до тебе гарно ставився. Ви навіть завжди були в дружніх стосунках. Правда?
– Так! – трохи пожвавішав Павлнк. – Він пояснював мені машини, часто жартував зі мною. Тільки один раз до цього випадку він наче розсердився на мене. Але це просто непорозуміння. І це було давно, ще в Саргассовому морі…
– Розсердився?! – перепитав Цой. – За що?
– Ну, я ж кажу тобі, Цой, що це було непорозуміння. Він помилився.
– Гаразд, хай помилився, – нетерпляче говорив Цой. – Але в чому полягало це непорозуміння? Що тоді сталося між вами? Та кажи ж, кажи!
– Ну, я не знаю, Цой… – відповів Павлик, розгубившись від цього потоку квапливих запитань. – Я не розумію, чому ти так розхвилювався? Я знайшов біля дверей його каюти клаптик якоїсь записки. Я глянув, щоб прочитати, що там написано, а він підійшов до мене, відняв папірець і так злобно подивився на мене, що навіть страшно зробилося…
– Ну! Ну! А в записці що було?
– Не пам'ятаю, Цой… Якісь окремі слова… Та це ж був уривок.
– А все-таки, – наполягав Цой, – ну хоч би окремі слова Пригадай… ну, прошу, постарайся!
Видно було, що Павлик з усіх сил напружує свою пам'ять.
– Там було… – поволі, насилу згадував він. – Там були якісь градуси… широта й довгота… І ще… Як це зветься?.. Це таке слово… – Павлик потер чоло, на хвилину закрив очі. – Починається на «Т»… ні, на «К»… важке таке слово… Мені його потім пояснив Федір Михайлович. Ми з ним потім помирилися – це, як виявилось, був зовсім не його папірчик. Він вибачився й повів мене показувати та пояснювати машини, і я його спитав, що означає це слово…
– Ну, добре. Що ж він тобі пояснив?
– Ага, згадав! – радісно вигукнув Павлик. – Це такі… такі цифри… коли встановлюється положення якої-небудь точки в географії або морській справі…
– Координати?! – закричав Цой, ледве не підскочивши на стільці. – Координати?!
– Так, так! Координати! – І тут же, немов це слово враз розкрило закриті шлюзи його пам'яті, Павлик швидко продовжував: – І ще там було написано: двадцять шосте травня, вісімнадцять годин, потім Саргассове море і ще, здається, щось про гідроплан… От… і наче більш нічого.
Цой непорушно сидів, втупивши очі в одну точку. Вилиці його якось дивно загострилися і випиналися ще більше, ніж завжди. Павлик злякано дивився на нього. Він ніколи не бачив у Цоя такого обличчя і тепер мовчав, не знаючи, що сказати.
– І більше нічого, – немов про себе пробурмотів Цой, ледве ворушачи губами. – Більше нічого… Так, двадцять шосте травня…
– Я добре пам'ятаю це число, Цой, – тихо сказав Павлик, щоб хоч розмовою відвернути свого друга від якихось важких думок. – Це день народження батька. І якраз у цей день я з черепахою заплутався у водоростях. Потім ця іспанська каравела, спрут і кашалот…
Коли він замовк, Цой поволі повернувся до нього із закам'янілим обличчям.
– Ти більше нічого не пам'ятаєш, Павлику? – тихо спитав Цой. – Більше нічого з того, що сталося в цей день? Двадцять шостого травня?
Павлик запитально підвів очі на Цоя.
– А бомбардування забув? – так само тихо, чужим голосом говорив Цой. – Забув, що якраз двадцять шостого травня хтось бомбардував стоянку нашого «Піонера»?
Краска залила обличчя Павлика, і йому чомусь відразу стало гаряче. Потім обличчя почало поволі бліднути. Павлик мовчав, не зводячи широко розкритих очей з Цоя.
– Я… я був тоді хворий, – промовив він нарешті. – Після кашалота… Мені потім розповів Марат…
– Так от, виходить, спасибі, Павлику, тобі й кашалоту твоєму. Спасибі за те, що ви вивели нас з цього згубного місця – з цих ко-ор-ди-нат, – сказав Цой із застиглою, дерев'яною посмішкою. – А щодо Марата, то він мені теж дещо розповів.
Він підвівся і суворо, з якоюсь незвичайною строгістю подивився на Павлика, і той мимоволі теж встав.
– Пам'ятай, Павлику! – сказав Цой твердим голосом. – Пам'ятай, ти повинен мовчати про нашу розмову. Нікому ні слова! Ти обіцяєш?
Павлик мовчки кивнув головою.
– Ти обіцяєш? – повторив своє запитання Цой.
– Так, – ледве чутно відповів Павлик. – Слово честі. Цой попрямував було до дверей, але несподівано, немов згадавши ще про щось, обернувся до Павлика.
– І ще пам'ятай, Павлику: будь насторожі! Будь пильним. Примічай, спостерігай – обережно, непомітно… Коли побачиш що-небудь підозріле, не подавай вигляду і повідом зараз же мене. Обіцяєш?
– Добре, Цой, – прошепотів Павлик.

Розділ ІІ
ШУКАННЯ ВИХОДУ

Ранком сімнадцятого липня, на третій день після з'єднання айсбергів, шторм несподівано затих, і встановилася тиха, безвітряна погода з сильним морозом. На допомогу шторму розраховувати вже не можна було.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175