м не відповідав нахабній усмішці, приховати яку він навіть і не намагався.— Та добре вже, спробую якось дати собі раду, — сумно мовив головний Редактор, — тільки натовпу скорботних плакальниць тут мені і не вистачало. Нінка, синку, чом дивишся на мене, мов дружба на дружку? В тебе ж є акредитація.— Ну, — Нінкомпуп сором’язливо опустив очі, — вона закінчилася ще того року. Коли мене випхали з кулуарів за бійку в буфеті…— Крхм, — Пайба Оліфаг подивився на підлеглого з непевним виразом, властивим суворій матінці, чий синочок розбив вікно батьковій коханці, — Ну, фах з тобою, давай її сюди.Нінка подав начальству медальйон з якимись затертими позначками. Головний Редактор покрутив її в руках, намагаючись щось згадати.— Так, Гріф, я забув десь свого ритуального ножика. Мабуть відкривав консервативи в секретаріаті. Не позичиш?— Та чого б і ні? — Гріф Реморс покопирсався в кишені просторих штанів і витяг на світ божий невеличкий обсидіановий ножичок. Він всміхнувся, мабуть пригадавши якісь приємні моменти пов’язані з ним, і, перехилившись через широкий начальницький стіл, подав його Пайбі Оліфагу.Головний Редактор, отримавши ніж, пробубнів щось, кваліфіковане мною як побажання кошмарним підлеглим наглої страмної халепи, і встромив цю грізну зброю в палець. Звідти, не зволікаючи, покотилася крапля крові, яку перекривлений від приємних відчуттів, Редактор помістив на медальйон, від чого, здавалося, візерунки стали більш яскравими. Після чого пан Оліфаг передав освячений медальйон Нінкомпупу, який аж засвітився від гордості.— А от щодо тебе, — протягнув Редактор, — це трохи важче. У нас обмежена кількість акредитацій і, щоби отримати ще одну, потрібно вбити трохи часу. А… хоча, я можу віддати тобі й свою, — він хитро примружився, занурив травмовану кінцівку в шухляду і витяг звідти медальйон, схожий на Нінчин, — мені вона вже навряд чи знадобиться. Застарий я для таких речей. Так, ну що сидиш, телепню?— А що ж накажете?— На коліна!— Ви певні, що хочете це побачити?— Це — ритуал, хлопче. Процедура, розумієш?При цьому Гріф Реморс і Нінкомпуп заледве не вдавилися стримуваним, та цілком гомеричним реготом.— Ну, чого чекаєш?Я звісно, гупнув на підлогу, схилившись у земному поклоні і забормотів щось нечленоподільне.— Помилуй-владико-не-накажи-стратити-бо-діти-підуть-жебрати-а-вдова-нагло-скурвиться…— Заткнув би ти пельку, га?! Отже, — він зітхнув, торкаючись ножичком мого плеча, — Володій цією акредитацією з честю, не зловживай нею з метою окозамилювання і словоблуду більше п’ятьох раз на день, будь вірним сюзерену-Редактору та утопічним ідеалам вільної преси. Ну що там ще… в карти не програвай, не обмінюй менш як на три пляшки пива, зберігай конфіденційність інформації, отриманою за допомогою цієї акредитації, в сухому та темному місці. Клянешся?— Клянусь гонораром! — зухвало мовив я.Редактор криво всміхнувся:— Ну, я не певен, чи можна клястися такими міфічними явищами…— Пайба, припини, бо зараз буде пролетарський страйк, — попередив пан Реморс.— Ти ж бач, і те не можна, і то не треба, — гірко мовив Редактор, — І, взагалі, я тут найголовніший! Ну все, геть звідси, плебеї: я в печалі.Ми з Нінкою, від страму подалі, чкурнули геть; Гріф Реморс лишився втішати начальство.— Що це з ним? — поцікавився я, ледве ми випорснули з Редакторського лігва, — Чом це Оліфаг такий злісний?— Та бозна. Може — стан інтоксикації після вчорашніх вливань?— Чи — в Термаганти мігрень? Дме сильний вітер менструаль?Ми перезирнулися: Нінка відтворив гіпотетично-стражденне лице Відповідального Секретаря, а я — розгніване через загально-фізіологічне невдоволення обличчя Головного Редактора. Вийшло настільки правдоподібно, що ми не витримали і розреготалися прямо під священними дверима.— Все, розумнику, пішов я до Джаскіна: треба у рідному відділі відмітитись, а то в них там без мене, певно, вже стіни падають! — Нінка глипнув на мою скептичну фізіономію і всміхнувся, — Ну, чому ти не даєш людині помріяти про свою незамінність? Твою-то відсутність, мабуть, взагалі ніхто не помітив.— Зате зараз помітять мою присутність! — пообіцяв я, агресивно шкірячись.— Хе-хе, — понеслося навздогін.Однак, у мене не виникло жодної необхідності підступно порушувати громадський спокій з метою самоствердження. Ленс і Ешлі зустріли мене одностайно:— Ну?!— Коли це ви мене запрягти встигли? — обурився я, мліючи в променях громадської уваги.— І запрягли, і припахали, — серйозно повідомив Скрайб, — А ти не помітив?— Ага, — радісно кивнув я, — Я тільки-но спілкувався з начхальством. І ось, я тепер в одній упряжі з вами.Я продемонстрував акредитацію, яка зловісно блимнула червоним у напівтемряві відділу гуманітарних проблем.— Е-ет, не в одній… — якимось дивним голосом мовив Ленс.— Як це?— Це ж Редакторська, — змилувавшись, пояснила Ешлі, — Вона, звісно, відкриває більше дверей, та часто затим лише, щоби ї
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51