, що… Ешлі намагається надати йому першу допомогу — але він вимагає тебе.— Що, знов висповідувати й причащати?! — простогнав пан Оліфаг, — не можна ж з таким фанатизмом ставитись до роботи!— Пайба, йому вдалося дістати інформацію про генеральних спонсорів фестивалю. Цього разу кількість жертв і характер збитків просто не може не вказувати на…— Гм-гм, — Редактор покосився на мене, — я не встиг вас познайомити. Це — Брукс, ти, здається, пам’ятаєш. А це — ведучий мистецької хроніки Панчі Джаскін.— Ага, — Джаскін заусміхався, — пам’ятаю, а як же. Збулися твої потаємні мрії, так, хлопче?— Точніше, справдилися найгірші припущення.— Яке кмітливе дитя.Так ми приємно і невимушено спілкувалися, хвацько несучися, немов гормони підлітків-акселератів, вверх сходами і вздовж коридору. Я не був певний, що вийду звідси самотужки, так що довелося приєднатися до начальства, що з доброго дива вирішило зайнятися спринтом. Нарешті ми досягли певних, гостинно розчахнутих дверей, звідки долинав збуджений гомін і лилося яскраве світло. Мої жерці увірвалися до кімнати, я обережно зазирнув за ними.Це, мабуть, була кімната для нарад (судячи з того, чим займалися жерці, коли я потрапив сюди вперше з клятущою піцою в руках). Тепер на столі лежав скривавлений чоловік, навколо нього скупчилися колеги, всіляко намагаючись полегшити йому страждання. В сенсі, гомоніли і по черзі прикладалися до пляшки. Над пораненим схилилася похмура худорлява дівчина в стильному чорному вбранні, що майструвала якусь інсталяцію з бинтів і корпії.— Та-ак, — пан Оліфаг роззирнувся і з задоволенням гримнув, — Ану, всі геть!Дівчина підняла на Редактора сумний погляд, продемонструвавши йому закривавлені руки на знак безпосередньої участі в долі пораненого.— Що, й мені?Поранений підвівся на лікті і насмішкувато глянув на Оліфага, підморгнувши Джаскіну.— І мені, може, теж?— Все він веселиться, — буркнув Редактор, — а ви чого стовбичите?Ешлі (я зробив висновок, що це була саме вона), надбавши вигляду іще більш похмурого — наче до попередньої інформації про страшний суд вам повідомили про всезагальну амністію, під яку ви не підпадаєте — гордо прошествувала геть. Народ, зітхаючи та бурмочучи різної тяжкості наклепи на начальство, почав випливати з кімнати. Раптом пан Оліфаг помітив, що я ще бовванію туточки, у полі зору.— Так, Брукс. Тебе оце ще тут не вистачало. Іди до дідька, причому не зволікаючи.— Куди?— Та я ж кажу, у відділ гуманітарних проблем, де тобі й місце. Все, аудієнцію завершено.— Ходи, ходи, хлопче, — підхопив Джаскін.Він допоміг мені вийти, дружньо звізданувши мені по спині.— Що тут у вас діється? — скористався я нагодою, — І чому ніхто не здогадався викликати лікаря?— Ну, — замислився Джаскін, — Нінкомпуп завжди був впевнений у тому, що з ним нічого лихого не станеться. Тому він рідко поновлює свою медичну картку. Ми ж перевіряли — не такі ми дикі звірі, як ти напевне вже встиг собі скласти непохитну думку — в нього на картці залишилось щось з чотирнадцять юнітів, цього з натяжкою і святковою скидкою стане, щоб повідомити лікарю “е-е, в мене тут пробле…”. От і весь консалтінг.— А що, панна Ешлі в вас виконує обов’язки сестри милосердя?— Так це ж… — він загадково глянув на мене, — Ну, звичайно, мила дівчинка. Інакше, чого б ти питався про очевидне. Вона так робить, бо їй це подобається. Та втім, не знаю, чи їй подобається взагалі хоч щось у цьому світі. Вона у нас на шостому місяці депресії. До речі, працює в твоєму відділі.— Ого! — вихопилося в мене, — Який перспективний відділ!— Та ні, навряд чи можливо настільки перейматися гуманітарними проблемами. Щоправда, твій майбутній начальник — дійсно фанатично захоплюється колекціонуванням повчальних історій про героїв минувшини та природні катаклізми. Його улюблена історія — “Як краса зруйнувала архаїчний світогляд або Халепа Прекрасна”, хоча тут я із ним не погоджуюся… Ну, гаразд, ось ми вже й приїхали, так що сам зараз дізнаєшся.Панчі Джаскін з ноги прочинив двері і зазирнув досередини. В кімнаті панувала напівтемрява, оскільки світло, що лилося з високого готичного вікна, заступали величезні кімнатні рослини: дозрівали сиром’ятні петрові батоги, квітли довірливі анютині оченята. По-під стінами стояло кілька столів, в кутку тулилася картотека, а ближче до входу — великий письмовий стіл і м’яке крісло, в якому гойдався веселий вусатий добродій.— Привіт, Гріф! Ось привів тобі співробітника. Роби з ним, що хочеш, я вмиваю руки. Бруксе, це Гріф Реморс, твій начальник, падай навколішки і співай дифірамби. Адью.І верткий Джаскін, відправивши швидкою повітряною поштою поцілунка Редакторові відділу, зник за дверима.— Так, — Гріф Реморс припинив гойдатися і уважно подивився в мої брехливі очі. Це ж саме він підливав мені того “Презенту” на журналістському святі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51