Коли я прокинувся, iшов дощ. Менi здалось, що грунт пiдi мною помiтно коливається.
"Мабуть, у мене вiд слабостi тремтять ноги..." - подумав я, прямуючи до узлiсся.
Але на мене там чекав такий сюрприз, що очi полiзли менi на лоба.
Поверхня моря пiднялась не менш як на двiстi метрiв i грiзно вирувала просто передi мною.
Що трапилось?.. Адже я в горах, далеко вiд моря. Чи, може, я збожеволiв, i в мене починається галюцинацiя?
Я протер очi й знову подивився униз. Зiр не зраджував менi. Море пiднялось майже до моїх нiг.
"А може, це спустились гори? - блиснула в мене думка. - Так, це єдине пояснення, i за таких грандiозних геологiчних змiн, якi вiдбуваються на Квартi, нiчого неприродного в цьому немає".
Але це означало, що опускання гiр може ще тривати, що кiнець кiнцем вони зникнуть разом зi мною у хвилях квартянського моря.
Я кинувся до човна, але одразу ж усвiдомив, що при такому сильному прибої все одно вiдплисти не вдасться.
Обидва великi сонця зайшли, безрадiсний край запнула iмла. Тiльки маленьке червоне сонце трепетало над обрiєм, кидаючи на розбурхану поверхню моря мерехтливу смугу кривавих вогникiв.
Знову мене охопив розпач. Як страус пiд час небезпеки, я сховав голову в траву, накрився гумовим човном i незабаром заснув.
Менi приснилась дiвчина, яку я колись любив i яка любила мене. Я гуляю з нею в квiтучому саду, птаство радiсно щебече, славлячи весну, а десь далеко спiває група молодi.
- Вiдпочину тут, iди, я дожену тебе...- шепоче менi дiвчина i лягає в свiжу духмяну траву. Одразу ж засинає. Так спокiйно посмiхається увi снi...
А я йду далi. Несподiвано опиняюсь в якiйсь пустелi на Квартi. Я один, зовсiм один... Назустрiч менi йдуть троє людей. Весело розмовляють, нiби мене досi не помiтили.
Я знаю усiх трьох. Кличу їх на ймення. Нарештi вони почули. Пiдходять i мовчки розглядають мене.
- Чого ти хочеш вiд нас? - запитує старший,
- Хочу дружби, не можу тут жити один.
- Дружби? - дивується вiн. - Ти i дружба?!
- Так, хочу жити з людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! вигукую я в одчаї.
- Хочеш жити з людьми! - смiється вiн. - Але ж тут нiкого немає! Адже ти нас забив!
Повертаюсь i прожогом тiкаю. А за спиною в мене лунає моторошний смiх безумця.
Раптом я опиняюсь в обiймах матерi. Вона гладить менi волосся i тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побiжу до дiтвори гратися на стадiонi. Квiтчасто розмальована карусель весело кружляє, з маленького паровоза менi вiтально махає рукою ще менший машинiст. Усмiхнена дiвчинка з ямочками на щоках простягає менi букетик фiалок, а я за це даю їй великий парусник, зроблений власноручно.
В обличчя менi ударив холодний вiтер. Засвистiв i за одну мить вiднiс у неозору далину i дiвчинку, i карусель, i маленький поїзд.
Чому налетiв цей крижаний вiтер? Адже зараз весна?
Розплющив очi, прокидаюсь. Крижаний вiтер справдi дме. Передi мною безмежне море...
Я здригнувся вiд холоду й жаху. З рожевого сну - просто до страшної дiйсностi!
Глянув я на зеленкувато-блакитне пустельне небо i закричав вiд туги. Що безмежнiший простiр, то гiршою стає вiн в'язницею, якщо людина засуджена жити одна, без потиску руки, без звуку людського голосу.
Все менi раптом здалось смiшним: я сам, жменька плодiв бiля мене, гумовий човен i вороже море. Я почав голосно реготати, мене знов i знов душили напади смiху.
- Я збожеволiв! - жахнувся, отямившись. Однак я мiркував цiлком тверезо.
"Гори опустились. Чи не опинився я часом на островi?"
Я видерся на вершину невисокої сопки i переконався, що так i сталось. Найближчий континент - чи великий острiв - вимальовувався аж ген на обрiї.
Протягом кiлькох днiв море, безперервно пiднiмаючись, заганяло мене все вище. Однак потiм опускання гiр припинилось. Я дочекався покращання погоди, наповнив свiй човен плодами i вирушив у небезпечну подорож морем.
Пiсля дводенного плавання менi нарештi пощастило добратися до континенту. Я настiльки ослаб, що тiльки напруживши всi свої сили, видрався на берег i витягнув човен. Опинившись на твердому грунтi, я одразу ж заснув.
Коли я прокинувся, була нiч. Менi здалось, що я потрапив у пекло. Земля тремтiла i трiскалась, гори вивергали над моєю головою вогонь...
Я лiг мiж розкиданого, ще теплого камiння i чекав, доки мене заллє розжарена лава.
Оглушливий вибух недалекого вулкана нiби збудив мене знову до життя. Я схопився i стрiмголов помчав розпеченим схилом. Шлях менi освiтлювали спалахи блискавиць. Кiлька разiв я падав, - зараз уже й не знаю, чи тому, що коливалась земля, чи, може, ноги в мене пiдломлювались вiд утоми.
Незабаром я потрапив до невеликої гiрської рiчки. Вода в нiй кипiла, мов у казанi. Пара, що зводилась над рiчищем, палила менi висохле вiд спраги горло, огортала все навколо молочною iмлою так, що не було нiчого видно й на крок.
Нарештi я проминув ущелину i опинився на широкiй рiвнинi, яка кiнчалась на обрiї пралiсом.
Гуркiт за моєю спиною знову примусив мене перейти на шалений галоп. Немов наполоханий кiнь, я скакав через ями i трiщини, спотикався об камiння й кущi. Сподiваючись знайти порятунок у пралiсi, я забiг у його темряву i, як дикий звiр, продирався хащами. Лiани й гiлля дряпали менi обличчя й руки, але я не вiдчував болю. Часом менi здавалось, що я ось-ось задихнусь - легенi вiдмовлялись служити.
Нарештi я добрався до невисокого горба i зупинився, зовсiм знесилений. Невиразно пам'ятаю, що за горбом я помiтив хвилясту рiвнину. Через мить я вже спав.
Розбудила мене злива й нестерпне вiдчуття спраги. Але я одразу забув про все, коли озирнувся круг себе.
Менi здалося, що я починаю марити: хвиляста рiвнина перетворилась на гiрське пасмо. Протягом кiлькох годин горб, на якому я заснув, був пiднятий на величезну висоту.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63