При
цьому співали:
136
Ой купався Іван та й у воду впав.
Купала на Йвана.
А дівчата прибігали, його з води витягали.
Купала на Йвана.
В інших місцях купайлицю по закінченні свята роз-
ривали на шматки, а гілочки забирали додому й роз-
кидали по городах, а ще в інших деревце спалювали, а
попіл розносили й також розсіювали по городах (щоб-
краще в'язалися огірки й капуста). Бувало, що купаль-
ське дерево топили в річці, а вже потім виловлювали і
розривали на частини. Називали ж його в різних місце-
востях також по-різному: «купайло», «купайлиця», «ма-
рина», «марена», «гільце». Отже, первісна обрядова
функція деревця не зовсім зрозуміла, вона зазнала
істотних видозмін. У наш час купальське деревце стале»
символом вічного життя та його буйного розквіту.
До речі, в деяких місцевостях на Полтавщині «ма-
реною» чи «мариною» називали ляльку, яку дівчата
топили в річці. Дослідники вбачають у цьому відгомін
прадавнього звичаю жертвоприношення. Мабуть, не
випадковим є й мотив утоплення в річці дівчини Ма-
ринки, що зустрічається в купальських піснях:
Та й прийшлося річку брести,
Річку брести, Дунай плисти.
Купала на Йвана.
Усі дівки перебрели,
Молода Маринка утонула.
Купала на Йвана.
Пускання на воду вінків, що символізують дівочу
цноту,— один з найпоетичніших звичаїв нашого народу,
З ним пов'язані ворожіння та різні повір'я, як-от: до.
якого берега припливе вінок, туди дівка вийде заміж.
А якщо вінок крутиться на місці, то цього року дівчина
заміж не вийде. Найгірше ж, коли вінок потоне — це
віщувало нещастя. Бувало, що дівчина пускала на воду
два вінки — на себе й на милого, і загадувала: якщо-
вінки попливуть поряд, то бути в парі, а якщо ні, то.
буде розлука. А деякі дівчата заходили глибоко у воду
й пірнали^щоб вінок з голови змила вода, а тоді диви-
лися, куди він попливе.
На батьківщині Кобзаря, у с. Шевченковому (Кири-
лівці), дівчата обирали з-поміж себе двох «русалок»,
які вміли добре плавати. У довгих білих сорочках, з-
ІЗ?
розпущеним волоссям і вінками на головах вони брали
деревце і з ним пливли на середину ставка. Купайлицю
там залишали, а самі випливали на берег. Потім усі
сходились до «русалок» і пускали вінки. А бувало, що
гілочки з купайлиці забирали додому й ховали на піч
під подушку: хто присниться, з тим дівчині випаде одру-
житися.
На Житомирщині існував звичай розпалювати ку-
пальське вогнище за селом на перехресті доріг (це мало
охороняти село від злих духів). Дівчата перекидали
через нього вінки, які потім несли додому і клали на
капусту та огірки.
На Чернігівщині, поряд із деревцем, виготовляли з
жердин та соломи опудало відьми або «коструба»
(уособлення злих сил), яке носили по селу, а потім то-
пили у ставку або спалювали на вогнищі.
На Полтавщині ставили на горі край села жердини,
запалювали на них мазниці або діжки з дьогтем (щоб
було далеко видно). У багатьох місцевостях хлопці в
купальську ніч запалювали обсмолені і обтикані соло-
мою старі колеса і котили їх з гори в річку. Можна уя-
вити, яке то було ефектне видовище.
Дослідники народної культури, зокрема О. Потебня,
слушно пов'язували купальські вогні з образом сонця —
небесним вогнем, якому поклонялися наші предки, вог-
нем, який дає життя всій землі, допомагає людям ви-
рощувати врожай, оберігає їх від злих темних сил,
хвороб і смерті.
А от на Гуцульщині свято Купала не мало великого
поширення, хоч і було відоме здавна. Купальських
пісень тут майже не співають. У день святого Йвана
гуцули ходили в гори збирати різне зілля — для ліку-
вання та ворожіння. Потім несли його до церкви посвя-
тити, прибирали ним церковний хрест. Зіллям обклада-
ли хату і все обійстя для охорони від усякої нечисті. А
ще ходили рано перед сходом сонця в поле і качалися
по росі. Що це не був безглуздий забобон, доводить
наука: виявляється, роса справді має цілющі антисеп-
тичні властивості і допомагає зцілюватися від різних
хвороб, насамперед шкіряних.
Якщо купальський обряд не зазнав великих змін у
часі й просторі, то в піснях купальських вражає буйний
розвій творчої фантазії народу: кожен регіон України
витворив свої самобутні пісні та їх музично-текстові
варіанти.
І за
Багато попрацювала на ниві збирання обрядового
фольклору Леся Українка. Серед її записів налічується
близько 50 купальських та петрівчаних пісень з колиш-
ніх Звягельського та Ковельського повітів, їй належить
також етнографічна розвідка «Купала на Волині», в
якій докладно описується цей самобутній звичай. Бага-
то із записаних Лесею Українкою пісень і нині викону-
ються під час свята. До речі, на Волині та Поділлі ку-
пальські пісні зберігаються в народній пам'яті й тепер.
Проте є місцевості, де свято Купала зникло ще на
початку XX ст. Вчені пояснюють це, насамперед, воро-
жим ставленням до нього церкви та заборонами царсь-
ких властей. Нападки служителів культу на цей пра-
давній звичай тривали протягом багатьох століть, не-
зважаючи на підпорядкованість його церковному кален-
дареві. Про це свідчать численні документи, наприклад,
Густинський літопис (XVI ст.): «Сему Купалу-бесу
еще й донине по некоих странах безумьіи память совер-
шают, наченше июня до жатвьі й далей сицевнм обра-
зом: с вечера собираются простая чадь обоего пола й
соплетают себе венцьі из ядомого зелия или корения й
препоясавшеся бьілием возгнетают огнь; инде же по-
ставляют зеленую ветвь й емшеся за руце около, обра-
щаются окрест оного огня, поюще свои песни, препле-
тающе Купалом;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68