Усе це не потребує якоїсь особливої майстерності
і не розраховано на публіку, а, насамперед, задовольняє
власні естетичні запити самих учасників свята. Доступ-
ність масових пісень і розваг спонукає усіх до вільного
творчого самовияву.
Надворі вже стемніло. Палає купальське вогнище.
Хлопці й дівчата перестрибують через вогонь, а інші
знову пішли в танок — у довгих білих сорочках, босі,
підперезані вербовими галузками, на головах вінки і в
руках також вінки із запаленими свічками.-І деревце
світиться привітними вогнями, ваблячи зір. Ніхто не
розходиться, незважаючи на пізній час: усі чекають,
коли по воді пускатимуть вінки із запаленими свічками,
бо це справді дивовижно гарне видовище, особливо ж,
коли воно озвучується такими піснями: «Ой плив віно-
чок тихо за водою, серденько дівоче забрав із собою».
А вогники все мерехтять на воді, немовби переносячи
нас у казковий дивний світ. «Ой на Купала, на Йва-
ва» — відлунює десь удалині...
І хай ніхто вже не вірить у старі прикмети й забо-
бони, проте поезія народного свята хвилює нас і тепер,
нагадуючи часом про далеке миле дитинство. А для то-
го, щоб цю поезію відчути, зовсім не обов'язково готу-
вати громіздкі сценарії з численними персонажами,
включаючи фонограми з галасливими гучномовцями,
влаштовувати тріскучі фейєрверки та салюти, як поде-
куди практикується. І не варто кричати на цілий світ
про пускання вінків, бо ж це справа інтимна, яка не
потребує гучного афішування. Тим-то не слід зосере-
джувати в одному місці багато колективів і учасників —
хай вони співають у різних місцях, так буде краще і
для них і для слухачів.
Коротко кажучи, головна увага має бути спрямована
не на сервіс, який убиває творчу ініціативу, а на масо-
ве мистецьке самообслуговування. За своєю суттю свято
Купала — це свято єднання з чистою незайманою при- •
родою. Воно має глибоке коріння в народному побуті
і міцну естетичну основу. У тісному зв'язку з народними
традиціями — запорука його життєвості і нев'янучої
краси.
Л. І. ЯЩЕНК.О.
142
ЗАЖИНКИ, ЖНИВА,
ОБЖИНКИ
Мета: Розкрити суть і красу жниварського поетич-
ного циклу, хліборобських обрядів на Україні.
Обладнання: вінок із колосся, рушники, печиво,
коровай, сніп пшениці, ілюстрації, народний розпис.
Хід уроку.
(Звучить пісня «Ой обжинки, господарю»).
Учитель. Жнивний цикл та обжинкові обряди —
це поезія хліборобської праці. Вона завершує кален-
дарну обрядовість. Суть обряду обжинків — це закли-
нання врожаю на наступний рік. У житті врожаю, як і
в житті всієї природи і самої людини, були два найвід-
повідальніші моменти: початок, коли засівали весною
ниву (обряд щедрування), і кінець — обжинки.
Чисто одягнені, причепурені господарі всією сім'єю
виходили в «легкий день» зажинати ниву. Господар брав
у поле хліб, ставав на схід сонця, шанобливо скидав
капелюха і благословлявся: «Дай, Боже, в час добрий,
в доброму здоров'ї пожать та й на той рік дождать!».
Тут, як і в щедрівках, людина зверталася до сонця,
якому поклонялися як творцеві врожаю. Зажинав ниву
хтось легкий на руку, і традиційно на покуті ставили
перший сніп. Ось обряд із першими колосками на Во-
лині (с. Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельниць-
кої обл.).
Зажинаючи ниву, мати збирала першу жменю колос-
ся. Брала туди жито, пшеницю, овес — що було на ниві.
Робила квітку, перев'язувала її червоною стрічкою і ста-
вила на покуті. Ця квітка у нас називалася «коляда» і
мала стояти аж до Різдва. А потім зерно вминали і сія-
ли з новим посівом. Це означало невмирущість, непе-
рервність ^киття у природі.
Праця під час жнив супроводжувалася піснями. В
тих піснях прославляли ниву, величали господарів та
женчиків, у яких серпики золотії, зверталися до сонця,
жалували на тяжку працю:
143
Ой літає соколонько по полю
Та збирає челядоньку додому.
— Іди, іди, челядонько, додому.
Вигуляла все літечко по полю.
Вигуляла все літечко ще й жнива,
Заболіла головонька ще й спина.
А яких жнивних пісень співали в нашому селі? Да-
вайте їх заспіваємо. (Співають кілька пісень). Наприк-
лад, отаку:
Що сонечко на горі,
Нас кусають комарі.
Кусають ще й п'ють,
Робить не дають...
Жнива проводились толокою, по закінченні господа-
рі частували людей. У Гнідині, коли йшли додому, спі-
вали:
Закотилось сонечко
За зелений гай,
Ми поїдем вечеряти
У багатий край.
У багатому краї
Вареники на столі.
Вареники в маслі,
Горілочка в пляшці.
Варенички поїмо,
Горілочку поп'ємо,
Помолимось Богу
4 Да й підем додому.
Прославляли господаря і господиню. На Житомир^
щині, наприклад, співали:
А наша хазяєчка, як зоря.
Зарізала на вечерю гороб'я,
Та й забула хазяїна спитати,
Кому того горобейка віддати.
— Віддай, віддай, хазяєчко, кому хоч,
Тільки мені голівоньки не мороч!
А коли закінчували жати, то відбувався обряд —
обжинки. Сюди входили різні магічні дії: завивання
«бороди», плетення вінка, орання ниви тощо.
Учні. Брали парне число колосків (20—ЗО), зала-
мували на схід сонця, зерно висипали в розпушену зем-
лю. Саму «бороду» перев'язували червоною стрічкою,
прикрашали квітами. Між колоссям ставили воду і
клали хліб, приказуючи: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і
вода!».
144
— Качалися по ниві навколо «бороди», випрошуючи
назад свою силу:
Нивко, нивко,
Віддай мені силку!
Я на тобі робила,
Всю силку лишила!
— Символічно орали, громадили, пололи, водили
хороводи і співали навколо «бороди».
Учитель. «Борода» звалася Спасова, або Власо-
ва.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68