лежачи в постелі. Пригадував, як міліціонери вели його з хати до підводи, як він пообіцяв мені з'їздити в район і вернутися, як сказав «до побачення». Казав, а сам напевне знав, що не скорим воно буде у нас, якщо буде взагалі.
Так воно й сталося. Більше Аполлінарій не повернувся в село, більше я його ніколи не бачив. Невідомо, як склалася його доля.
…А через день на нашому кутку одразу дві смерті. Першою померла Гальчина мати. Як злягла ото після похорону чоловіка, то й не підвелася більше.
Другим помер Грицько, так і не діждавшись від брата ні грошей, ні посилки.
Вмерло двоє людей, яких я добре знав, яких ще недавно бачив. І тепер їх немає. Немає й більше не буде. Світитиме на небі сонце, буятиме на землі зелень, цвістимуть сади, співатимуть у садах солов'ї, а вони вже цього не бачитимуть і не чутимуть, лежатимуть у своїх могилах прахом. І вмерли вони страшною смертю – від голоду.
Думаючи про них, мене брав смертельний жах. Адже це скоро може статися і зі мною, з моїми батьком і матір'ю. З багатьма моїми односельчанами.
Ні, не хотілося про це думати! Ой, як не хотілося!
Тітку Настю, Гальчину матір, допомогли поховати сусіди, мої батько з матір'ю. Чоловіки зробили сяку-таку труну, жінки знесли хто що міг на поминки, поділились останнім. І залишились, Параска з Галькою круглими сиротами. Як жити будуть? Хто їм допоможе? Та й чим, коли в кожній хаті одні злидні.
Мені жаль було Гальку, вона не ходила до школи (мали одні чоботи на всю сім'ю), хоч би там з'їдала оту нещасну пайку хліба з чаєм. А так…
По-другому вчинила Грицькова мати. Грицько помер уночі. Тітка Пріська спорядила його на лаві, просиділа над ним до півдня, читаючи якісь тільки їй відомі молитви, а потім взяла заступа, викопала в садку яму, сама поклала Грицька в неї, сама й засипала землею. Без труни, тільки прикрила чистим рядном. Як не вмовляли її сусідки – жінки поховати хлопця на кладовищі: що не говорили – не послухала. Сказала: «Хочу, щоб був завжди біля мене».
Як я каявсь, що загаявся на похороні Гальчиної матері й не встиг попрощатися з Грицьком. Не сподівався, що його мати так учинить. Коли ж прийшов до них у хату, тітка Пріська розгублено якось вимовила:
– О, це ти? А Гриші вже нема. Немає Гриші. – І подивилася на мене такими байдужими й порожніми очима, що мені стало не по собі. В них не було ні сльозинки, ні печалі. Тільки куточки червоні, від безсоння, мабуть.
Прикро й гірко зробилося в мене на душі. Щоб не розплакатись, я сказав щось тітці Прісці співчутливе й пішов із хати.
В саду, між старою грушею й уже білою від цвіту вишнею, чорнів невеличкий горбик землі. То була могила Грицька.
Я підійшов, постояв над нею, схиливши голову.
– Прощай, Гришо, – прошепотів і тихо побрів додому.
…Не минуло й двох тижнів, як так же, як і Грицько, вночі, померла в самотині і його мати, тітка Пріська.
Порадившись, сусіди вирішили і її поховати на своєму подвір'ї, поруч з Грицьком. Нехай, мовляв, лежать поруч – мати й син.
А хату замкнули, вікна забили дошками.
Так на нашому кутку з'явилася перша порожня хата, мешканці якої вмерли з голоду.
Це на нашому. А на інших кутках стояло уже по кілька таких хат. На Окопі, на Темнорядівці, на Воловиці. Люди вмирали тихо, непомітно. Поки що старі й діти.
– Від бур'яну, – зітхав батько. – Бур'ян – їжа не для людей.
А де ж було взяти хліба?

Розділ дванадцятий. ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА

Нарешті колгосп обсіявся, трохи вивільнилися коні, і колгоспне начальство дозволило людям орати городи. В першу чергу давали коней тим, хто всю посівну ходив у поле і взагалі працював у колгоспі. Потрапила в число перших і мати. Повернулася якось з поля додому і каже нам із батьком:
– Завтра нам дають коней город орати. Що будемо робити, хазяїни? Чим засіємо і що посадимо?
А в самої сльози на очах.
Справді, у нашій хаті на той день не було ні зернини, ні картопляної лушпинини.
Як завжди, батько не поспішав з відповіддю. Помовчав, подумав, потер лоба пальцями правої руки. Нарешті важко зітхнув:
– Не виорати, щоб бур'яном заріс, соромно від людей буде. Отож – виоремо, а тоді думатимемо, що і як. Може, й придумаємо щось.
Він завжди був розсудливим, мій батько, я щиро заздрив йому, вчився у нього, і часто, коли мене в житті підстерігала якась скрута, здавалось – безвихідь, я щоразу питав себе: а як би він вчинив на моєму місці?
Город ми виорали вдвох із матір'ю. Батькові не дозволили орати, хоч він і поривався. Я водив коней, а мати була за плугатаря. Не орали, а мучились. Худющі, виснажені колгоспною сівбою коні ледве тягали маленького плугарачка, часто зупинялися в борозні, важко водячи запалими ребристими боками. Обоє жалібно дивилися на мене великими заслізеними очима, немов кажучи ними: куди ж ти, хлопче, поганяєш нас, хіба не бачиш, які ми нужденні? Я стояв перед ними з батогом у лівій руці, правою тримався за повід і не знав, що робити. Бачив, що не здужають вони тягнути плуга, але виорати город треба було, бо завтра ними мав орати хтось і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77