ше й активніше. В колгоспі перестали давати макуху, вийшли всі запаси, жінкам-полільницям буряків варили там же, в полі, якусь бовтанку з прілого проса, а хто не ходив на роботу, старі, хворі й малі, ті мусили самі собі шукати їжу.
А де її було знайти? Жито на людських городах (хто посіяв латочку восени) ще тільки починало колоситися, городина ішла в ріст (хто посадив), у садах бубнявіли яблучка, груші, сливи. Ті вишні, які мали дозріти якнайшвидше і вже навіть з одного боку почали червоніти, були обнесені й з'їдені за один день, і ми тепер ждали шовковиць, перебиваючись рогозою. По рогозу в болото ходили всі, хто міг ходити, переважно дітлашня, хлопці й дівчата. Рвали її оберемками, їли самі, там же в болоті, й несли оберемками додому рідним.
Ходили по рогозу й ми з Галькою. Мені через малярію лізти в болото було не можна, і Галька ходила сама. Ми теж наїдалися її самі, а потім несли, скільки дужали, додому. Галька – Парасці, я – матері.
Мати щодня верталася з буряків пізно ввечері, бідкалася, що заженуть їх, жінок, ті буряки у могилу, бо не встигли вони завершити шарування, як уже настала пора проривки, а проривка в сто крат важча від шаровки.
Приходила стомлена до знемоги, аж учорніла, питала, чи немає від батька листа, як я себе почуваю, мила ноги у ночвах і лягала в постіль, бо завтра рано вставати. Вона завжди була неохоча до розмов, а втомлена взагалі більше мовчала, не розповідала мені майже нічого.
А одного вечора полягали ми спати, вона пригорнула мене до себе й заговорила:
– Немає вже сил моїх, синку. І рук і ніг не чую, так болять. Хоч би ноги не почали пухнути, бо тоді кінець. Усі, хто починає пухнути – вмирають. Сьогодні з нашої ланки Дунька Даникова, з Воловиці, на буряках умерла. Ноги як колоди були і лице брезкле. І в другій ланці жінка з Окопу вмерла, діток двійко залишилося. Теж пухла була. Страшне діється, синку. – І пригортає, пригортає мене до себе, і рука, відчуваю, у неї тремтить від напруги, а потім сльози впали мені на щоку гарячі. Заплакала мати.
Я став заспокоювати її:
– Не треба, мамочко. У нас все буде добре… Ми… ми не опухнемо… Ось побачиш… Скоро батько пришле листа, і ми… поїдемо до нього…
З цією надією ми й заснули.
А вранці другого дня, після того як мати пішла на буряки, до мене заявилась Галька.
– Ти ще не знаєш, що дядько Хома вмер? – запитала від порога. – Тітка Христя на буряки зібралася, кинулась його будити, а він уже й захолов.
Дядько Хома був недалекий наш сусід, через вигін хата. Жили вони удвох з тіткою Христею і були добрими, порядними людьми. Дядько Хома, вайлуватий, неговіркий, чоботарював і займався мисливством, ходив на качок і зайців, не маючи від цього ніякого зиску, бо за чоботарювання хоч брав з людей мізерну плату, а з мисливством у нього взагалі нічого не виходило, вистріляє всі патрони і ні з чим вертає додому.
– Де ж твоя здобич, Хомо? – зустрічає, було, його біля хвіртки тітка Христя.
Дядько Хома безнадійно махав рукою й казав:
– Ходімо вечеряти, Христе.
Тітка ж Христя, жвава й балакуча, з осені й до весни пряла людям пряжу і ткала рядна та полотна теж за невелику платню.
Так і жили собі скромно в біленькій хаті за виплетеним з лози стареньким тином, маючи невеличкий садок і городець. І ось уже немає дядька Хоми. Умер. Спрацювався в колгоспі, знесилів від голоду і вмер.
Мені стало страшно. Невже й до нас черга дійде, і ми отак умремо? Я, Галька…
Сказав про це Гальці, а вона:
– Тіпун тобі на язик. Ходімо уклонимось дядькові Хомі, він був добрий до нас.
Справді, дядько Хома був до нас, кутчанських дітлахів, добрим. Не раз і не двічі угощав яблуками та грушами із свого саду, цукерками, які купував у крамниці. Купить, було, цілий кульок подушечок, стане на вигоні й гукає нас, котрі бігали поблизу:
– Ану молодці-горобці, хто швидше до мене добіжить, тому більше цукерок дістанеться!
Біжимо, галасуючи, обступаємо дядька Хому, простягаємо руки: «Я, я перший!»
Дядько Хома задоволено сміється і обділяє поду шечками усіх порівну.
Він завжди запрошував нас до себе щедрувати, засівати і щиро обдаровував усіх.
Як же було не піти, не віддати останню шану такому доброму чоловікові
Пішли. Дядько Хома лежав уже на лаві в чистих штанях і сорочці, на грудях спрацьовані жилаві руки, сам худий і строгий. У головах воскова свічечка горить, перед іконами – лампадка, на полику сидять рядочком три баби, родички тітки й дядька, і сама тітка Христя. Нікому вже було ходити на похорони, як колись, бо вони тепер відбувалися майже щодня у кожній хаті.
Ми з Галькою стали тихенько біля дядька, поклонились йому й відступили до порога.
– От спасибі, дітки, що прийшли, – причовгала до нас пригнічена горем тітка Христя. – Дай вам Бог здоров'я, – і перехрестила мене й Гальку.
– А тепер гайда зі мною, я знаю шовковицю, на якій уже є червоні ягоди, – сказала мені Галька, коли ми вийшли з хати. – Скороспілка.
– Де? – запитав я.
– Ходімо швидше!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77