з дівчатами, молоді чоловіки з жінками. Постійно ходив на них наш сліпий сусід, дядько Іван Йосипович, великий жартівник і вигадник всіляких розваг.
Людей збиралася повна хата. Червонощокі з морозу дівчата й молодиці, в кожушанках і сачках, жваві хлопці й поважні, з вусами, чоловіки в кожухах, кожушках та суконних піджаках. Від дівчат і молодиць пахло коров'ячим молоком і конопляними мичками, а від хлопців і чоловіків махоркою, сіном і дровами, а ще трохи кінською та коров'ячою шерстю – порали худобу на ніч.
Усі, хто заходив у хату, роздягалися, складали свій холодний знадвору одяг у купу на полу, а самі розсідалися на лавах попід стінами, за столом, на полу й припічку, на пахучій житній соломі біля печі, яку батько вносив у хату на ніч, нею мати топила вранці. На соломі сідали переважно парубки, щоб бути ближче до дверей, коли захочеться покурити.
Спершу, як завжди, прибулі на вечорниці ділилися сільськими новинами, своїми й чужими, пригодами, жартували, сміялися. І всі в розмовах та жартах називали один одного на ім'я, зверталися так і до батька та матері. Я чув це, лежачи на теплій печі під комином, і вважав, що й мені їх можна так називати.
Потім, після новин і жартів, відбувалася репетиція, учасники сільського хору розучували нові пісні, повторювали старі. Керував хором сліпий Іван Йосипович, натоптуватий, лисий, в темних окулярах. Він завжди витягав з кишені камертон, ударяв ним об ніготь на великому пальці лівої руки, притуляв до вуха, слухав і тоді командував:
– Ну – почали! До-ре-мі-фа-со-ля-до. Раз, два, – і за третім разом махав рукою з камертоном.
Хор дружно починав пісню, і від дужих чоловічих голосів наша невеличка гасова лампа-п'ятерик, що висіла над столом під сволоком, починала блимати, й здавалося, ось-ось погасне. Мене це лякало, і я гукав з печі батькові (вони з матір'ю теж співали в хорі):
– Іване, тихіше співайте, бо лампа погасне!
Всі в хаті весело сміялися з мене, а батько заспокоював:
– Не бійся, не погасне.
Скільки пісень я переслухав на тих репетиціях. Нових і старих. Сумних і веселих. Ніжних і задушевних. «Стоїть гора високая», «Ой піду я лугом», «Од Києва до Лубен», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». Від них мені ставало так гарно на душі, так тепло, що я розчулювавсь, аж сльози виступали на очах.
Після співанки хористи відпочивали кілька хвилин, чоловіки виходили в сіни покурити, і вечорниці продовжувались. Батько діставав із-за ікон стареньку, зачитану книжку, вмощувався на покуті й починав читати. Читав голосно, на всю хату, щоб чули всі, хто сидів на полу і біля порога.
Я дуже любив слухати, коли батько читав, і запам'ятовував усе, про що писалося в книжці. Знав я і про Макара Чудру та стареньку Ізергіль, про Марка Проклятого і Тома Сойєра з Геком Фінном, про Чіпку і Миколу Джерю, про бабу Палажку з бабою Параскою та про Андрія Волика з Меланкою. Слухав за комином усе, що читав батько, а коли не витримував і засинав, то питав його на другий день уранці:
– Іване, а до чого ти дочитав учора?
Ось так, Іван та й Іван. Дорослі часом соромили мене, який він тобі Іван, треба «тату» говорити. А мені було ніяково так батька називати.
Та згодом він таки привчив мене до цього.
Одного зимового дня його довгенько не було дома, а коли прийшов, я одразу з печі:
– Іване, де ти був?
– У баби, – відказав батько.
– А баба мені гостинця передала?
– Передала.
– Якого?
– Пиріжок з буряком і калиною.
– Давай! – простягнув я руку із-за комина.
Батько дістав з кишені кожуха чималенького пиріжка, показав мені.
– Як скажеш «тату» – віддам.
Я скривився:
– Іване, не балуйся.
– А я не балуюсь!
– Та-а, Іване…
– Ні. Скажи «тату», і пиріжок твій. Дивись, який рум'яний, на капустяному листку спечений. – І покрутив пиріжок у руці. А він же, капосний, аж пахнув.
Я в плач і до матері:
– Тетяно, скажи йому, хай віддасть.
Але мати теж за батьком руку потягла:
– Ото краще скажи «тату». Поки ж – Іван? Всі діти своїх батьків татом і мамою називають. А ти…
Я мовчав, закусивши нижню губу, щоб не плакати.
Тоді батько до матері:
– Що ж, коли не хоче, тоді ми з тобою з'їмо пиріжок. Ой, який же він добрий!
Ні, такого я витримати не міг. Як же це… Баба передала пиріжок для мене, а вони…
І я наважися:
– Тату, віддай пиріжок.
– Отепер – на, – задоволено мовив батько, підступив до припічка й подав мені пиріжок.
Я вхопив його чомусь обома руками, не дивлячись ка батька, було, мабуть, соромно за свою слабкість, і таки не втримався, знову заплакав, сховавшись за комин.
Не пам'ятаю, як і коли я того пиріжка з'їв, та відтоді перестав називати батька Іваном, говорив «тату». Але продовжував казати йому «ти». «Ти, тату». І він не заперечував. Мабуть, тому, що ми були з ним великі друзі.
Батько часто брав мене з собою, коли йшов у якійсь справі до баби, в крамницю чи сільраду. Особливо мені цікаво було ходити з ним у крамницю та сільраду, де завжди товклося багато чолові
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77