Iван ішов поруч з Марією й димів люлькою — дим був вогкуватий і солодкий, він зорив на той похід із незбагненним задоволенням — обличчя його, густо залите мертвим світлом, було спокійне. По тому летіли сови й кажани. Шаруділи крильми, і в їхньому леті також була особлива урочистість. Ставало холодно від безлічі чорних тіл, і вона щільніше загорнулась у хустку. Вони ступали також у лаві — це спостерегла Марія несподівано і з жахом. Лави були виладнані по двоє: дівчина, а біля неї — перелесник. Були нечупарні, брудні, огидливо шкірили зуби, а дівчата дивилися на них із зачудуванням та захопленням. Вона швидко зирнула на свого супутника, але це таки був Iван, який спокійно кушпелив люлечку і, як усі, був урочистий.
— Куди це ми? — прошепотіла вона йому на вухо. — I чого це навколо стільки нечисті?
Iван усміхнувся.
— Мені важко тобі все це пояснити, — сказав по хвилі. — Бо я не певний, що ти зрозумієш…
Вона притислася до нього, все більше переймаючись жахом.
— Я хочу показати тобі новий світ, — сказав він. — Світ ночі. Тут усе не так, як там, — він махнув назад. — Денні створіння бояться ночі, а ці — дня. Денні створіння скуті ланцюгами світла, а тут — усі вільні. Ти будеш розкута, вільна й вічно молода. Пізнаєш таке, на що не здатен недолугий світ. Людину може зачарувати тільки ніч…
Вона й справді не зрозуміла нічого з того, що він сказав. Але перед нею розгорнулося дивне видиво. На велетенському полі, скільки сягало око, розгортався шалений, бузувірський танець. Вили собаки, нявчали коти, ремигала худоба, худі голі чорти били у великі бубни, скавуліли лисиці й пацюки, горлали сичі й посвистували кажани. Красуні шалено смикалися, волосся їхнє розпатлалося, а очі божевільно блищали. Біля них вилися білі хорти, а від їхнього вереску аж у вухах лящало. Тоді виступили у танок і дівчата з перелесниками. Перелесники роздягали їх, розкидаючи навсібіч одежу, й вони, щасливі й зачаровані, почали витупувати по своїй одежі. Закаблуки рили землю, і та стогнала, собаки налітали вихорами й рвали розкидане шмаття з радісним завзяттям, а дівчата, наче від лоскоту, реготали. Навколо них вилися довгі чорні тіла, і Марія вловила краєчком вільного свого мозку, що це чортівські хвости…
— Пора і нам! — гукнув Iван і рвонув у неї на шиї сорочку.
Жах оперіщив її. Вона закричала й випручалася із його чіпких рук. Він уже зірвав із неї плахту, і жінка відчула раптом, що все навколо зовсім не страшний сон, що вона потрапила на відьомський шабаш і що їй треба тікати звідсіля якомога хуткіше. Iван схопив її ззаду обома руками, коли блискавично сяйнула їй рятівнича думка, і вона, тратячи свідомість, наклала на груди хреста.
Відтак сталася одміна. Все навкруги позникало, і вона здивовано роззирнулася. Стояла на якомусь величезному смітнику, а довкола було набито безліч череп'я. Була боса, і ступати на те череп'я ставало боляче. Знеможено сіла на стару, прогнилу бочку й заплакала, їй здалося, що її тяжко й гірко образили. А ще вона подумала, що таки прокинулася із того сну, який так довго її мучив. Розглядалася навкруги: під холодним світлом мертво лежав смітник. Де-не-де полискували калюжі, і вона, йдучи повз них, бачила задубілі жаб'ячі тіла, які наполовину висувалися з води. Небо над головою тріпотіло зорями і здригалося — вряди-годи обривалася і креслила срібну риску якась яскрина. Марія була майже сліпа від сліз, вона вже не зважала на череп'я, йшла і кривавила ноги.
Стояла довкола тиша. Морочна, сторожка, лише чувся тріск ламаних під ногами черепків. Iнколи сідала відпочити й шепотіла молитви. I стало їй од цієї ночі, місяця й зір, од цього смітника гостро самітно. Подумала, що їй, мабуть, не дійти додому, та й не хочеться туди йти — все могло повернутися і вона знову западе в той чорний вогонь. А вже хотіла вона спокою, надто зараз, коли перебиралася через цей дикий смітник. Iшла і йшла, а коли не стало сили і впала, над головою спалахнула зірниця і жінка побачила себе на ганку власного дому.
Ніч іще не закінчилася. Стояла глуха й безмовна, лише холодний місяць царював у ній і сміявся. I їй незвідь-чому стало боляче слухати той сміх, бо туга гаряче стьобнула їй серце. В цей час почувся шелест, і вона впізнала знайому постать. Все більше й більше вслухувалась у заціпеніння, яке поступово охоплювало її тіло, а він стояв у глибині мороку й тужно дивився.
— Чому ти від мене пішла? — нарешті витис він із себе.
Вона мовчала. Здавалося, переставала існувати. Мертве сяйво обливало їй обличчя мерзлим молоком, і в ньому поблискували її очі.
— Хочеш, я приходитиму, як раніше, — сказав він. — I нікуди більше тебе не водитиму.
Вона почувала себе деревом. Самотнім, нерухомим деревом, на яке ллється мертве світло. Не може зрушити з місця, воно, наче каліка-птах, махає крильми, але не для того, щоб злетіти. Від того тріпоче, б'ється листя, а воно дивиться своїми дуплами в ніч і гукає до себе дятлів. Вони зможуть ударити дзьобом у серце і вибити з них тих жорстоких черв'яків, які точать його…
— Мені важко без тебе, — сказав він. — Мене проклято тим, що маю приходити до тебе в чужій личині, але та личина вже приросла до мене, і чим більше з тобою живу, тим більше стаю тим, кого ти по-справжньому любиш і чекаєш. Можливо, я тільки тінь того, кого ти хочеш, але вже тим самим я твій. Скажи, чи не дав я тобі радості й щастя?
Вона вже зовсім стала деревом. Високим і самітним, до якого замість сподіваних дятлів прилетіли зозулі. Зозулі, які, замість вибивати з серця черв'яків, вдалися рахувати, скільки років залишилося жити тому серцю. Кукання те було одноманітне й безжальне, і від того хотілося хоч раз злетіти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166