топлячись у тій пожежі, будинок начебто відділився від землі, став легкий та примарний, з повітря витворений. Легкими та примарними стали й вони, і хоч він не відповів поглядом під ту хвилю на погляд її, вона зрозуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине, що мине її ясний надпорив, що все прозоре знову стане кострубатим, а коли це й справді сталося, не відчула урази й невдоволення — на устах її чоловіка знову ожила та ж таки його мила, ледь помітна всмішка.

3
В один із серпневих днів того-таки 1911 року він справді не міг знайти ладу в накопиченні рахунків, що лежали перед ним. Дивився на них порожніми очима, потім звівся, коротко послався на нездоров'я і вийшов із приміщення, в якому просидів майже сім років. На вулиці озирнувся й побачив замість двоповерхового будинку непрохідну й безводну пустелю. Тихе світло осяяло його, здавалося, в нутрі його почав горіти невеликий світильник, що й заповнював його отим прозірчастим сяйвом. Iшов через вулицю і не бачив цієї вулиці. Довкола неслись екіпажі, проїхав, гуркочучи, трамвай, і обличчя посажирів, які дивилися крізь шибки, були виблідлі й напівпрозорі. Спустився Чуднівською вулицею донизу і пішов широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюківки. Там звернув у вузеньку вуличку й попростував до голови Чацького та Черкісових літніх будинків. Тут шуміли широкими кронами сосни, і він відчув, що саме цього спокою йому захотілося. Де-не-де траплялися люди, які здивовано позирали на блідого високого чоловіка, але той не помічав їхніх поглядів. Спустивсь у глибоку, заставлену зусібіч скелями, долину і вже тут, присівши на камінь, збагнув, що світла йому всередині побільшало. Здалося йому, що все навколо різко освітилося, сяйво те попливло з неба і все єство його почало насичуватися дивовижним яскравим спокоєм. Всі чуття його обернулись у це єдине — наслухання й теплу радість. Бачив скелі, що нависали навколо, безладно громадячись одна на одну, відчував небо, що наче приспустилось і лягло йому на душу; пізнав раптом увесь світ, засіяний тим-таки світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширюється, роблячись безмежно широкою; відчув пульс дня, що ожив отут, на цій землі, — з'єднання всього живого, неба й землі, води й землі, а також води й неба — чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив він, як рухається сік від коріння до стебла в траві та гіллі кущів, як п'є тепло й повітря ящірка і як травиться в золотому соку в ній зловлений комар. Відчував над собою там, угорі, величезний і безмежний простір, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла, обволікаючи далекі планети, метеорити й супутники. Великий космос, засаджений безліччю круглих тіл, явив йому раптом свій злагоджений ритм — все там було сповнене і впоєне найтоншим, проникливим вогнем. Здавалося, що цей вогонь виходить із нього самого і розсівається у просторі. Водночас він, той вогонь, приходить із простору й до нього, єднаючись на півдорозі чи в початках, створюючи ті первні, що ними і стають потім круглі тіла. Невимовне задоволення, яке відчував під ту хвилю, поглиналося безоднею світла, і в ньому, як і в безодні отій, було розсіяне тонкою матерією тихе й безначальне відчуття вічності. Сидів між сірого каміння, одгородившись відтак від світу, і раптом ясно й чисто зрозумів, що все довкола нього, все біля нього і все в ньому існує. Тоді ж бо й народилась уперше на його вустах та легенька півусмішка, від якої обличчя його повивалося привабливістю, а очі ояснювалися спокійним та мудрим світлом. Тож коли він устав, щоб покинути це мимовільне місце усамітнення, міг уже ясно й просто понести те світло з собою, хоч зовні був блідий наче стіна.
Таким блідим як стіна й побачила його Марія, і пережила перші незвичайні хвилі затурбування. Вона переживе таке ще двічі, завше по-новому, але результат буде один. їй доведеться опікати його під такі хвилі, як дитину, тож і ставитиметься вона до нього, як до дитини. Першого разу вона продасть свої коштовності, щоб можна було прожити, навчиться простої роботи і зароблятиме на хліб учителюванням. Він допомагатиме їй тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пізніше він заведе кіз, і вона научиться тих кіз доїти. Жодне слово докору не зірветься з її уст, навпаки, коли матиме він такі нальоти, трохи його світла переходитиме й на неї. Відчуватиме тоді настрій свята, і, може, через те не зборе її холодномозкий войовник — будень. Iван же лишатиметься до неї уважливий та чулий, але тільки на смертному ложі зможе виміряти силу її відцаності. Iван тоді зрозуміє, що любов, про яку він стільки міркував і яку добачав у кожній живій істоті, звела найкоштовніше гніздо перш за все в його подвір'ї.

4
У той день, коли довелося Марії Яківні схопитися за поруччя на ганку і коли забило їй подих, вона вперше й почала згадувати весь їхній довгий спільний шлях. Сиділа в лозовому кріслі на веранді й, чекаючи, поки заспокоїться серце, вдивлялася в ту синю дорогу, що простелялася перед нею. Важко дихала, і бракувало їй повітря — не могла признатися Iванові за свою хворобу. Очі її змружилися, власне, приплющилися, тоді й проклалася ота синя дорога, в яку вдивлялася вона пильно. Побачила там високого чоловіка, який гнав перед собою гурт кіз; і він, і кози зголубіли і виблідли, повилися прозорою поволокою; чоловік повернув у її бік обличчя, і їй знову зайшлося серце, знайоме воно було їй і дороге.
"Такий безпомічний він у житті, — думала Марія Яківна, — і хто зна, чи міг би прожити сам?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166