ставали вони навшпиньки, щоб прозирнути вперед. Бачив напнуту на спинах одежу й лискучі, щедро надьогчені чоботи біля землі.
Майдан був круглий, як п'ятак. Забитий ущерть людом, аж яблуку ніде впасти. Всі стояли в потилицю один одному, розсіваючися по майдану віялом. Були тут самі чоловіки: на ганку стояли музики й грали жалобної. Кілька хлопчаків у білих сорочках натхненно співали жалісного канта — текли їм од власного співу на очі сльози.
Попик стояв на возі, одне око засльозилось і в нього, і він утер його закіптюженим рукавом. Незмигно дивився на те стовписько, і його рука мимоволі поповзла до лоба, накладаючи чесного хреста. Сотні облич обернулись у його бік і завмерли: стояв сивий наморений коник, невеличкий віз, а на тому возі крихітний дідок у білій полотняній рясі, в солом'яному брилику, на якому сиділо два сині метелики.
Люди заворушилися й почали стискатися, роблячи проїзд для воза, і коли попик торкнув свого коня, через майдан було прокладено залиту сонцем дорогу. Уздовж того проїзду вилаштувалися дві шереги, чітко розкладені на кольори: чорний біля самої землі, вище — зелені штани, а ще вище — сині каптани. В одного з десяти голомозих темніла чуприна, і ці чуприни були як віхи в рожевому морі голених голів.
Коник спокійно трюхикав між тих шерег, похитував головою й монотонне переставляв утомлені ноги. Попик надивився вдосталь на ці напрочуд однакові обличчя й барви і впустив голову. I тільки коли переїхали вони майдан, зиркнув уперед і побачив широко розчинені ворота, в які вже в'їжджали його супровідники і куди спрямувався і його коник. Там, у дворі, стояло кілька огрядних чоловіків, а коли віз в'їхав до двору, вийшов з того гурту здоровенний дід з поруділими вусами і з банькатими очима — з-за спини того діда визирнуло темне, поморщене жіноче лице.
Підходили по черзі за благословенням, спершу дід, за ним — жінка, потім — усі решта, що стояли в цьому дворі. Попик простягав кожному руку й махав пучкою над червоними шиями, вуста його при цьому ворушилися, але з них не виходили слова — шелест якийсь невиразний, наче листя шамотіло.
— Просимо ласкаво в господу, панотче, — схилився чемно в поклоні дід. — Ми на вас давно сподіваємося…
Кімната — півтемна, бо в ній не було вікна, тільки світився зі стелі крайчик світла. Стяга падала на підлогу, розширяючись донизу, і в тій стязі сидів на ослінчику білий, як сметана, дідок. Дивився, не мигаючи, очі його світилися ласкою, і в тому хиткому пливучому промінні він аж палахкотів. Борода срібно облягла зморщене обличчя, а лоб горою стояв під осяйною кучугурою білого волосся. Бриль старого був покладений на коліно, і на ньому спали, склавши сині крильцята, двоє метеликів.
Навпроти сидів на ослоні господар, приплющив очі, і обличчя од того стало втомлене й сонне. Жінка подалася тулубом уперед, поклавши одну руку на коліно, а другу посилаючи до того сивого дідка, що так незвично світився серед помешкання.
— Стривай, стара, — озвався густим басом господар. — Я розповім про те сам…
I побачив попик перед собою гарну хату й наймита, що молотить хліб, і дівчину, котра принесла наймиту молока: тук-тук-тук, — вистукує ціп, і розприскується навсібіч зерно; тук-тук-тук, — стукотить дівоче серце, і з обличчя її розприскується сміх; тукотить серце і в наймита, він повертає веселе, пітне й закурене обличчя, а ціп у його руках ходить і ходить, і лупить той ціп по землі; б'ються серця їхні у такт тому стукоту, а очі дивляться — розвестися не можуть.
Жінка втерла сльози і захитала сумовито головою.
— Еге-ге! Так воно було, так!…
Побачив попик, як вискочила та розпашіла дівчина з кухні, як схопила притьма відра з коромислом і пішла якось боком-боком, схвильована така і розчервоніла. Тоді перестрів її по дорозі Iван Доломан…
Червона опанча звисала йому з плеча, підбита хутром, а очі з-під дорогої шапки дивились, як у сокола. Стерялася раптом дівчина, бо парубок стояв, розставивши ноги, і мав зведене вгору підборіддя. I цвів у нього на грудях вишневий каптан, а сині штани натікали на чоботи. Простяг руку до дівчини, був-бо певний, що це до нього зацвіла вона такими рум'янцями, але ті рум'янці погасли раптом на щоках. Зирнула вона на Iвана Доломана широкими й чорними очима, й погасли ті її очі. Iван Доломан зробив крок їй назустріч, і зуби його перлисто блиснули, а очі засвітилися невимовною ласкою…
— Ох Iване, Iване, — захиталася на стільці почорніла від років жінка. — Ой, дурна я була, дурна!
На неї дивилися важкі, банькуваті очі господаря, і вона знову втерла сльози. Випросталася й сіла рівно, а її темне обличчя просвітліло раптом, і засвітили з нього чорні очі — на коротесеньку мить повернулася її давня краса. Маленькі попикові очиці пили ту красу й напитися не могли, і виповзла з краєчку його ока сльоза, засвітилася й зацвіла на ви блідому обличчі: вже через неї дивився попик на жінку…
Оминула вона Iвана Доломана, і, коли набирала воду, рум'янці повернулися на її обличчя й заквітли, як маки, бо зазирнула дівчина в криницю й побачила там обличчя молотника-наймита, що невтомно цокотів ціпом. Знову її серце закалатало в такт із ударами того ціпа, і, коли проходила вона з повними відрами повз Iвана Доломана, то й не помітила його — став він, мов вода, прозірчастий і, мов вода, пролився і стік з тої дороги, адже кликав і кликав її постук серця найдорожчого, адже саме для того другого розцвітила на щоках отакі великі й червоні маки…
Господар похитував головою, як робила це нещодавно його жінка, було його обличчя смутне, хоч про такі чудові речі розповіли оті темні й зів'ялі жіночі вуста.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166