Над головою стелилося небо, яке вона найбільше любила, — купчасті хмари із білими химеруватими головами, а між них такий щедрий розлив, що тіло саме від себе наливається юною бадьорістю. Руки її звично ходили в піні й терли об дошку-терку; на порозі сиділа, скоцюрбившись, баба — дивилася майже безтямним поглядом і ворушила вустами. Помічала онуку серед двору, й поступово лагіднів та осмислювався її погляд, була Галя в ясно-синьому платті, а коли оберталася до старої, світила усмішкою: молоде її обличчя сяяло.
— Погідний випав сьогодні день, — сказала стара. — Набридли ці дощі!
Галя розпрямилася біля балії, відчуваючи, як солодко ниє в неї спина, і задивилася туди, де звивалася в глибокій долині річка. Там стелився засипаний рідкими деревами узвіз і стовбичило, як завше, кілька парочок. Притислися плечем до плеча й дивилися на далекі прирічкові краєвиди; там нижче корячкувате завмер підбитий ще у війну танк, і по ньому, як мурашва, лазили діти. Трохи далі витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на подвір'ї стояло двоє чоловіків.
— Куди це задивилася? — сумирно спитала від порога стара.
— Степан із кимсь біля школи.
— Пити хочеться, — сказала стара. — Чи б не подала ти мені, Галюню, води?
Відвела погляд від того щоденного краєвиду, щось зазвучало в ній: мелодія якась призабута чи жаль. Підійшла до старої, і та посунулася, щоб пропустити її.
— Таке маю враження, — сказала баба, — наче тепер і не літо…
Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й дивилася невідривне в далечінь, начебто й справді бачила там тіні осені.
Хлопець рипнув хвірткою і несміливо став на стежці.
— Я ластівку ледве не зловив, — сказав він. — Гарна така була ластівка!
Кварта в руках у старої затремтіла. Галя вже прала, і піна знову піднялася їй до ліктів.
— Чуєш, мамо! — сказав уже сміливіше хлопець. — Я ледве ту ластівку не зловив! Гарна була ластівка.
Баба відтрутила од себе кварту, і кілька крапель упало їй на кофту.
Галя повернулася до сина і згукнула вражено: хлопець був з голови до ніг вимазаний у глину.
— Де це ти так убрався?!
— Я ж тобі кажу: ластівку ловив.
— Ну, і де ж та ластівка?
— Полетіла, мамо. Але я теж полетів…
Стояв на стежці весь глиняний, розвів глиняні руки, і з глиняної голови поблискували тільки очі. Глиняним пальцем утер носа і хотів поправити глиняного чуба.
Галя пирснула, бо несила їй було дивитися на цього глиняного чоловічка. Затулилася рукою, вкритою білою піною, і хлопцеві стало любо на неї дивитися. Була така гарна й молода під тим сонцем! Зрадів, що мати така невимірне гарна, а ще більше, що покарання вдасться уникнути. Через те засміявся й сам, і ще яскравіше заіскрилися на глиняному обличчі його очі — блиснули в них сльози.
— Смійся, смійся! — озвалася з ганку баба. — Коли він шию собі зверне, не так іще засмієшся.

4
Володимир став на порозі свого нового мешкання. В потилицю йому дихав дід, і вони обдивлялися кімнату, наче бозна-яке диво побачили.
— Дошки звідси я заберу, — сказав сторож. — Вчительки тут, поки директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув.
— Сарай нікому було звести, — сказав винувато сторож. — Ці парти я також заберу.
— Стіл хай лишиться, — сказав Володимир, протискуючись боком у кімнату. В кутку стояло старе іржаве ліжко, саме до нього Володимир і добирався. Боляче нила йому нога, і він сів, полегшено випроставшись.
Сторож потяг дошку, здійнявши хмару куряви.
— А вещі ваші де, звиняйте? — спитав уже з дошкою на плечі.
— Отут! — Володимир плеснув по речовому мішку. Старий подивився на нього вражено.
— Я зараз допоможу, — сказав Володимир.
— Аз ногою у вас що? — спитав дід, тягнучи до себе вже другу дошку.
— Нема в мене ноги.
— Значиться, на протезі? — Старий поклав дошку на плече й озирнувся. — А хоч ковдра у вас є?
— Ковдра зі мною, — засміявся Володимир, плескаючи по кинутій на ліжко шинелі.
Встав, але зарізко, і йому заболіло. Одне вікно було завішене чорним папером, а друге так закіптюжилося, що краєвид за ним пливав у сірому тумані. Володимир скинув гачка і торсанув раму. Затріщала струхлявіла обклейка, чути стало, як десь у дворі дід кинув дошку і вона ляско плеснула. У вікно повіяло духом землі й недалекої річки. В хаті навпроти зарипіли двері, і в прочілі виросла висока постать. Жінка була така худа, що він аж зажмурився.
— Ви б посиділи, — сказав від порога Степан. — Я вже сам справлюся… З далекої, мабуть, дороги?
— З далекої, — обізвався Володимир і відійшов од вікна, бо та висока й худа з неймовірною цікавістю задивилася на нього.
— Давайте повиносимо парти! — сказав він старому. Вони витягли парту; жінка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в хвіртку, і очі її запалали гнівом.
— Що це за перетрубація, Степане? — спитала таким тоном, що вони нараз спинилися, як хлопчаки, і винувато опустили руки.
— Та це, Олександре Панасівно, теє-то… директор, — сказав Степан сумирно і втер з чола піт.
Жінка спинила на Володимирові погляд, і він змушений був подивитися на каштан, безсилий витримати той блискучий потік.
— Він, Олександре Панасівно, й документа мені показав, — запобігливо сказав Степан. — Я хотів був до вас зайти, та пішли-от квартиру дивитися…
— Треба було зайти спершу до мене! — відрізала жінка.
Пройшла повз них, начебто й справді були вони в чомусь винуваті, і зайшла до директорського приміщення. Чоловіки тюпали покірно слідом, керовані незрозумілою силою, що струміла від неї.
— Чого стали? — роздратовано повернулася вона. — Виносьте швидше цей хлам, і я тут приберу…

5
Високий сивогривий чоловік ішов неквапно берегом, спираючись на розкладний стілець.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166