Він перекинув палицю в праву руку і ступив перший крок. Його замлоїло, і закрутилася під ним земля. Але стиснув губу й пішов. Сонце гріло на них ззаду — йшло дві чудернацькі постаті: одна величезна, розкарячена й важка, що налягала на палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала біля великої, як пташеня. Вони похитувалися в теплому жовтому світлі, наче гойдав їх ранок і наче пливли вони по зеленому неозорому морю…
Відтоді почали ходити по Орільщині нові жебраки. Мале метке хлопченя водило величезного сліпця з пошрамленим обличчям — він був такий великий, а хлопченя таке мале, що хто бачив їх, не міг стримати жалю. Бо від здорованя віяло дивною силою, що примушувало забувати про його каліцтво, а від хлопченяти — самою печаллю. Кволе й тендітне, мов дівчинка, з худим, виснаженим личком, воно підскакувало до якогось двору, залишивши свого велетня на вулиці, й починало виспівувати, танцювати а чи жалібно співати. I люди виходили з дому, щоб послухати малого й подивитися на чудного сліпця, що немічно стояв серед вулиці й покірно чекав, доки зробить хлопченя своє діло. А воно заливалося, і люди, слухаючи чудовий голосок, витирали сльози, що самі напливали на очі.
— Біда ж мені на чужині, — співало мале, — не так же тій сиротині, як бідній головоньці, що не маю я з ким приязні, туги розлучити, тільки звик я безпрестанку на чужині жити. Ходжу, блуджу по юлоньці, тяженько зітхаю, що на чужині я, бідний, родини не маю…
Він співав таким високим та ясним голоском, так чисто й гарно світилося його личко, що люди не жаліли милостині.
Вони звертали від села в поле, а тоді йшли, доки зморювалося хлопченя. Тоді Iван брав малого на руки, і вони знову йшли — малий підказував, де баюрина, а де яма, куди повертати і де йти обережно, — в тому їхньому ході було щось таке, що забували про своє жебрацтво.
Вибирали затишне місце й сідали розкласти вогонь. Їли, що бог послав, а тоді знову йшли. На ніч спинялися на якомусь хуторі чи просто в полі; тоді Iван розповідав малому казки, і той, скулившись під рукою у свого велетня, слухав з такою цікавістю, що велика, кострубата рука сліпця клалася йому на голову й починала тихенько гладити.
Так він і засинав. Тоді відчував Iван, що йому стає затишно на душі. Бо решту часу він жив самою напругою. Бачив звірів, що наступали на нього й хапали розчепіреними лапами, — думав про це так багато, що почав забувати справжні обличчя, які колись знав, — ставав лихий. Гризла його ураза, спалахував біль — в такі хвилі розмотував голову й обмацував: заростала повільно, але все ж заростала. В Новий Оріль вони відтоді не заходили, і він намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й про Мотрю. Хіба інколи запалювався смуток, приходили до нього веселі, залиті сонцем поля і золотий лев, з яким змагався. Тоді клалася йому на вуста усмішка, обличчя губило замкненість, і хлопченя, бачачи це, раділо. Воно співало в такі дні веселіших пісень, веселіше пританцьовувало й удавалося до довших віршів, які залюбки слухав й Iван, та й люди сміялися, аж за боки бралися. Потім вони знову йшли, і знову брав Iван на руки свого проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою, мудро показував шлях.
Але прийшла ця осінь, коли Iван прокинувся одного ранку й довго слухав щімкий біль, що раптом озвавсь у ньому.
— Це ж яка пора? — спитав він, і хлопченя, яке вилізло з копиці сіна, де ночували, сказало, що вже ранок.
— Я не про те, — Iван сів на сіні й пошукав обличчям сонця в небі. Але сонця не було, і він зрозумів, що має піти дощ. Ще настороженіше витяг до неба обличчя:
— Я питаю, чи вже осінь, чи ще літо?
— Вересень, — сказало хлопченя.
Тоді він зрозумів, що його тривожило. На нього повіяло тліном леглого листя, холодним продувом і мертвим духом порожнього поля.
— Тобі не холодно? — спитав він, але хлопченя не відповіло йому. — Так, тобі холодно! — сказав він. — Може, повернешся в школу?
— Не проганяйте мене, — жалібно сказало хлопченя. — Я не хочу повертатись у школу.
— Та от бачиш! — понуро сказав Iван. — Не можу я бути жебраком.
— Це я проситиму, — так само жалібно сказало хлопченя. — Ви стоятимете на вулиці, а я проситиму.
— Чи є тут близько ліс? — спитав він.
— Близько, — дихнуло на нього хлопченя.
— Ми підемо в ліс.
Він звівся, струснув одежу, і хлопченя раптом злякалося його. Бо від нього заструмувало такою силою, якої він не знав.
— Що ви хочете зробити? — спитав він, але Iван уже рушив. — Ви не туди ідете, — крикнуло хлопченя, все ще сидячи на сіні, — треба праворуч!
Він повернув праворуч, а хлопченя побігло слідом. Взялося за шворку, прив'язану до Iванового очкура, й повело його.
На них дихнув сумний ліс, легле листя, холодок осіннього ранку, прив'яле де-не-де зілля. Зашумів вітер, і хлопченя почало стрибати, щоб зігрітися.
Iван ішов швидко й упевнено. Його тягло до себе накописько дерев, ліс кликав його дивним голосом, і він зрозумів, що то знову виходить на дорогу лев. Вже міг його побачити, почув його дихання й тепло його шкіри. Лев ішов разом із ним, вони мали увійти між жовті соснові стовбури, і велетень почав пригадувати, який то жовтий колір. "Колір тепла", — подумалося йому, і він усміхнувся своєму левові.
Лев був смутний. Добре бачив, що той був смутний і невеселий, що йому гірко так само, що гірко на душі й хлопченяті, бо тягло за шворку, наче вола. Але він знав, що не може зупинити цього ходу і не зможе позбавити хлопченя його гіркоти. Там, де почнуться дерева, він знову візьметься з левом уручки.
— Бачиш того лева? — спитав він, і хлопченя заплакало.
— Я не бачу ніякого лева, — сказало воно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166