Вискакували з юрби по черзі і з маху вдаряли лежачого дерев'яною лопаткою. Весь гурт іржав, наче табун коней, і той, що вдарив, стояв так само в гурті і так само продавав зуби. Жмурко обходив ряд, вдивляючись в обличчя. Не міг пізнати напасника, були всі вони — коні, і всі однаково іржали. Готувалися вдарити копитами, ще мить — і заіскрить земля, й понесеться цей табун у невимірний степ. Через це палець жмурка тицяється в чиїсь груди надто поспішно: смішкують хлопці, блищать білі зуби, чухає потилицю жмурко і знову покірливо лягає на королівські коліна.
У двері вповзло опудало з коров'ячою маскою і на чотирьох ногах. Хитало попоною і дибало на середину зали. Троє чорнооких дівчат ішло слідом: одна вела "корову" за налигач, друга несла глека, а третя помахувала мусянжевим батіжком…
— Ой ти, боже мій, боже! — заголосила раптом господиня й заломила руки. Чорне обличчя її хиталося з боку на бік. — Що вас чекає, бідних, що вас чека-а-а!
Попик визирнув з-поза книги, сині його очі дивилися спокійно.
— Плач, мати, плач! — обійняв за плечі дружину господар. — Плач, жінко, голосніше, пора така нам настає!…
Вдарила лопатка, і жмурко підскочив на місці. Круто розвернувся, але до нього шкірилося кільканадцятеро зовсім однакових облич.
— Пасися, ружано, но! Пасися! — змахувала батіжком чорноока. — Но! Но! Но!
Корова стала. Звела голову й мукнула.
— Доїтися хоче! — сказала дівчина з глеком. — Це ми тобі зараз!
Стала на коліна, і з-під її рук і справді полилося молоко… Поруч голосили жінки над вусатою "бабою". Високі їхні голоси бились у стелю — знову побачив попик на ній місяця намальованого і блискучу зорю біля нього…
— Ой роджу, роджу, роджу! — заверещав вусатий дядько з намощеним животом та лисою головою. — Ой, роджу, роджу, людоньки, рятуйте — ая!
Упав на землю, і до нього потяглися кощаві руки старих жінок. М'яли його й тисли. Дикий крик рвався з-під тих рук — по червоному обличчі з розтуленим ротом повзали, мов п'явки, вуса…
Попик позіхнув і перехрестив рота. Голос його знову злетів угору, але був ледве чутний у загальній веремії.
Підійшла літня жінка, налила йому горілки, попик узяв чарку, примружився, подивився на світло і швидко випив — порожня чарка стала поруч з Євангелієм. Голос його подужчав.
— Бог скаже раз, — прочитав він, — а коли на те не вважають, ще й другий раз. У сні, в нічному видиві, коли сон находить на людей, коли дрімаємо на ложі, тоді він відтуляє в чоловіка вухо і втискає свою науку…
Літня жінка, що давала попикові чарку, припалила від свічки скіпку й подала своїй сусідці. Та всунула скіпку найближчому чоловікові, й помандрувала вона в другий кінець зали. Запахло живицею, і синій дим повивсь у повітрі. Плив і стрибав вогник, доки не вигнувся коліном і не згас. Тоді засміялися всі, хто був у залі: скіпку тримала підсліпувата й довгоноса дівчина.
Тоненька, як нитка, усмішка зів'яла на її лиці, дівчина ступила до сусіди й поцілувала його в уста…
Голосно ляпнула лопатка — жмурко ткнув пальцем у груди найближчого молодика…
— Гей, Маріє, — гукнув вимащений у сажу чоловік. — Ходи поцілуйся з паном, ходи!…
Марія, темне й тепле дівчатко, вийшло, дрибуляючи, до "пана" і засоромлено опустило оченята. Щоки її запалали, а вуста легенько відслонилися. Кинулася притьмом до дядька і не так поцілувала, як вколола його губенятами.
— Гей, Ольго! — вдруге проголосив "пан". — Ходи поцілуємося…
Довгоноса дівчина теж цілувалася. Iшла від одного чоловіка до другого, і її вуста полум'яніли, як жар. I диво дивне сталося з тою дівчиною: чим більше цілувалася, тим гарнішала. Знала про це і палала щасливим вогнем…
— Тихо мені, тихо! — плеснула в долоні немолода жінка. — Ану-те, ниточки!…
— Гей, Галько, — виголосив "пан". — Ходи-но поцілуємося!…
Щось затремтіло ледь-ледь: стіни, підлога і вогники свічок. Начебто земля зітхнула чи пробудилася. Люди раптом замовкли: жінка зі снопиком ниток у руці; "пан", що цілував дівчат; хлопці, що били лубка; скинула маску "корова" — була це дівчина; господиня перестала плакати, а господар її утішати; вусатий родільник сів на долівці, а баби, що йому "допомагали", розскочилися, звелася "убита" "баба", а "дід" підійшов і обійняв її за плечі. Покинув свій трон король, пройшовся по залі і раптом засвітив до попика чорним обличчям.
Попик одвівся від книги, але не переставав проказувати віщих слів. Всі мимохіть прислухалися до його мови — дивна тиша запала в залі. Попик бачив ці мимовільно перестрашені лиця; бачив він біля ватр чоловіків, що звелися на ноги. Не спинилися тільки танцівники на майданах: розкривали роти, ойкаючи шалено, тупотіли ногами, сплітаючись ув обіймах, і розпліталися, махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час — гарячкове світилися їхні очі, а щоки позападали. Не спинялися, однак, ні на хвилю — били й били підборами, і майдани стали уже як круглі чаші…
Попика знову ніхто не слухав. Хлопці вдарили лубка, поруч грали в перстенець; ружана скидала з себе капу — коров'яча маска валялася біля її ніг. Жінка з клубком ниток плеснула в долоні, і до неї зі сміхом злетілися хлопці й дівчата. Тримала нитки у витягнутій руці, а молодята похапали нитки вустами. Тоді розтислася долоня, і весь гурт виявився зв'язаний попарно. Пари бралися за руки й дивилися одне на одного, сходилися повільно, обіймалися, притискалися щільно і вклеювали вуста в уста. Тільки очі дивилися пильно й серйозно, відбиваючи в чорних зорках круглих і потворних чоловічків.
Парубки, що грали в перстенець, посідали один на одного: один ставав конем, а другий вершником. Коні брикали, а вершники летіли опромінь головою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166