Червоний вогонь мінився й палахкотів, а високо над ним здіймалася сива хмара диму. «Такий малий вогонь і такий дим», — подумала вона, і їй здалося, що в тій хмарі щось плаває й купається. Бачила молоде тіло, голе й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пізнала у тій купальниці Варку Морозівну, саме ту, яка наснилася їй цієї ночі.
— Що ти від мене хочеш, Варко? — спитала голосно, але Варка у хмарі диму, що звивався від невеликого вогню, тільки засміялася.
— А звісно, — сказала стара й очі потупила. — Смієшся з мене, бо де вже мені до тебе?…
Знову дивилася собі під ноги й бачила траву. Тихий голос відчувала, і щось таке дивне й сумне в ньому бриніло. Щось наче зелений плач чи жаління якесь, а може, пісня. «Радше пісня, — подумала вона, — але співає її хтось не вельми веселий». Той хтось не вельми веселий, здається, підійшов до неї і став поруч. Хтось не мав тіла, але він був. Відчувала, що дихає й дивиться на неї. Дивиться, наче очікує, щоб вона щось одповіла.
— Це ти біля мене. Варко? — спитала, але то була не Варка. То був той-таки голос трави…
До хлопчаків на вигін мчав вершник, і кінь весело розбивав землю. Вершник з розгону спинився і щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав пальцем, і стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила півнеба. В ній уже не купалася легковажна Варка, а їхав на грімкій колісниці хтось сердитий і палахкий. Вітер дув, однак, не від хмари, а на неї, і стара лишилася спокійна.
— Чи потрібен тобі дощ? — спитала вона, й голови не повертаючи туди, де стояв і дивився на неї отой Хтось. — Авжеж, авжеж, — прихитнула головою. — Земля напилася доста. Зерно вже зійшло і добре росте. Трава росте ще буйніше, га?
Слухала, що скаже їй трава. Відповіла те, що їй хотілося. Тоді стара заплющилась і всміхнулася. Таке добре й погідне обличчя стало в неї, що сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Відтак побачила стара сердите Варчине лице і засміялася тихенько.
— Кров у тобі бушує, Варко! Того голосу ти тільки й слухаєш. А я нє, Варко, я вже гой яка мудріша! Але я вже ветха деньми, Варко. І слухаю я, Варко, голосу трави, а не крові…
Але в цей час, коли сиділа стара чарівниця отак заплющившись, щось сталося, чого вона не сподівалася. Це щось вона теж не прочула вухом і не побачила оком. Здається, то був запах, якого раніше біля неї не було, а може, тільки подих леготу. Мимоволі насторожилася, і її очі запалали холодним світлом. Просто неї ступав через перелаз хлопець, тонкий, як жердина, а біла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було мовби молоком умите — надто вже юний! Ноги мав чорні й репані, а в руці тримав благенького вузлика.
— Ти чого це сюди заліз? — тонко скрикнула стара. Хлопець став і подивився на неї трохи здивовано, а трохи й перелякано. Так вони оглядали одне одного, і було в тому щось таке, що стара перестала сердитися, а він лякатися, більше того, її очі повужчали і щось тепле блиснуло в них.
— Це вже ти прийшов, — сказала вона вмиротворено. — Але я ще тебе не кликала.
— Хіба мали ви мене кликати? — спитав хлопець і підійшов ближче.
— Таж певне, — тихо засміялася вона і захотіла подивитися кудись повз нього, щоб дати спочинок очам. Але він стояв надто близько від неї і заступав їй цілий світ, стара нахмурилася від того.
— Скажіть, чи ви та, котру звуть Жабунихою? — урочисто спитав хлопець.
— Жабунихою мене не звуть, а прозивають, — відповіла вона. — Насправді ім'я в мене інше…
— Я знаю, Іваниха Галайдиха, — сказав хлопець.
— Сідай посидиш, — запросила вона, бо конче хотіла, щоб зійшов їй з очей.
Він сів біля неї на призьбі, і вони зробилися, як баба з онуком за бесідою. Знову побачила вона простір: хмари на небі й помину не було, так само не було на леваді ні пастушків, ні їхньої худоби, хіба що ген далеко мчав, пригнувшись коневі до шиї, вершник, їй здалося, що повернув до неї біле як стіна обличчя й засміявся, показуючи вишкірені зуби. За мить сіра курява покрила вершника, і зник він з очей, немов у землю запався.
Хлопець біля неї сидів мовчки.
— Здорожився, мабуть, що так важко дихаєш? — спитала Жабуниха.
— Авжеж, — відповів він спокійно. — Цілий тиждень до вас ішов. Сам я з Калинівки…
— Довго йшов, коли з Калинівки.
— А я всі села обходив. Треба було мені розпитатися.
— Про що ж таке розпитував?
— Та самі, мабуть, знаєте. Чекали ж бо на мене…
— Чи я чекала на тебе? — вигукнула Іваниха Галайдиха.
— А то ж як! — сказав хлопець. — Прокинувся я одного разу, і до мене півень підійшов. Іди, каже, бо тобі пора. Кличе вона тебе…
— Півень — птиця свята, — сказала вона. — Чи справді до тебе підходив?
— А що ж мене до вас привело? — спитав хлопець трохи зарозуміло.
Іваниха скосила до нього око й спокійно роздивилася. Його лице майже не було загоріле, а матово світилося. Малі гострі очі видавалися круглі, а на вустах грала легка всмішка.
— А чорна кішка до тебе не приходила? — спитала Жабуниха.
— Чорної кішки не бачив, — відповів неквапно. — Навіть білий хорт не прибігав, тільки півень. Був такий червоний як вогонь…
«Мов оте вогнище на вигоні», — подумала стара й пошукала очима місця, де нещодавно палахкотіло багаття. Але не було там нічого, навіть сліду. Вона здивувалася, і, може, від того зарипіла навколо неї трава. Зарипіло листя, наче дерев'яне поставало, а краєчок тіні від липи, що росла на вулиці, майже дотягся до її ніг. Подивилася на ту тінь, що кащувато наповзала на неї, й аж посунулася. Хлопець біля неї сидів непорушне, блукала тільки на його обличчі та ж таки загадкова усмішка. Іванисі захотілося знову залишитися самою, щоб спокійно прислухатися до мови рослин, неба й землі, — щось би напевне мала почути чи ж відчути.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166