в цей час у порожніх класах знову задудніли лункі голоси, і четверо квачів дружно заходили по стінах. Стелі оббілювала Олександра Панасівна, як найвища: в класі запахло мокрою глиною, і Хлопець, удихнувши того запаху, відчув урочистий настрій, який запановує, коли білять хати.
З кутка двору захоплено цвірчали цвіркуни, сонце щедро освітлювало двір і людей у ньому, і всі вони в тому світлі здалися Хлопцеві спрозорілими. Пізніше він згадав цей день, сидячи самотньо на веранді Марії Яківни в тому-таки лозовому кріслі, що в ньому любив сидіти старий Iван, — буде він тоді дорослий і куритиме люльку. Одна із хмарок, які випустить з тої люльки, раптом освітить йому ту далеку картину, повернувши незрівнянне відчуття серпневого сонця, яке завжди свідчить про достояність, а водночас і про закінчення літа.
Тим часом по небі повільно пливли, наче велетенські білі кораблі, хмари, і старий козопас там, на горбі, стежачи за повільним та несхитним рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами, такими великими, що несила їм буде швидко летіти. Лежали вони завмерло на синьому полі неба, і, тільки пильно придивившись, можна було б спостерегти отой одноманітний рух. Тиха радість почала вливатись у серце старого — нагадало це йому всі три спалахи, які він пережив. Цього разу впадав у визір старого більше жовтий колір, чув він дух тлілих бур'янів, втомленої землі й першого осіннього листя — було теперішнє його світло й ота радість, як серпневе сонце зі своїм запахом; прочувалася в ньому важкота пригнутих під плодами гілок. Тонка й сумовита усмішка лягла на вуста старому, і він просидів із тою усмішкою аж надто довго, забувши наглядати й за козами. Через це, може, він, і не побачив того клопітного руху, що ним виповнився шкільний двір, не побачив дружини, що заклопотано обтирала куряву, не почув дзвінких жіночих голосів у порожнечі класів — все це існувало в той день поза ним. В той день відчув він, що сонце, хоч і гаряче, має вже в собі присмак тліну і що засноване воно легкою срібною мережкою, яку сплели довкола нього невгамовні павуки. Побачив він самотню білу шапку кульбаби, яка цвіла вдруге і вдруге народила свій легіон парашутиків. Теплий і повільний вітер повіяв на нього, і зірвав він та й поніс з тої шапки з десяток насінин — розбухли вони раптом у повітрі, розрослися і стали пір'ям для білих птахів, що їх уздрів Iван у небі. Тиха осінь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собі на вуста пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звівся, склав стільця і пішов додому.
Кози здивувалися на цей несподіваний учинок свого володаря, але перестали скубти траву й повільно поволоклися слідом.
Марія Яківна, яка уздріла була той похід зі шкільного подвір'я, змушена була підійти до Володимира й відпроситися додому. Володимир звів на неї прозорі від щедрого сонця очі і, звісна річ, дозволив, адже вони тут чудово вправляться й без неї. Марія Яківна покидала цей двір із жалем та тривогою, бо те, що її чоловік покинув гору передчасно, не могло її не стурбувати. Отож вона й поспішила до свого обійстя, щоб стати там на воротях, а коли вона вже стала і надчікувала чоловіка, зі шкільних вікон раптом полинув, вирвавшись із чотирьох жіночих грудей, чудовий спів. Може, через це старша дочка Олександри Панасівни рішуче перев'язала чоло косинкою і ступила й собі в шкільні двері, а сторож Степан зупинився з молотком у руці і аж рота розтулив, дрібно покліпуючи каправими очима. Кілька парт уже сяяло фарбою, сонце" грало на лискучих площинах, і старий козопас, який побачив ті ясно-брунатні плями, подумав, що то теж своєрідний призвісник осені. Володимир, однак, милувався на діло рук своїх, і коли до нього підійшов Хлопець і попросився в малярчуки, він радо на те пристав — вони запрацювали вже в дві руки, захоплено водячи пензлями по потрісканих, порізаних та залитих чорнилом дошках.
Галя визирнула у вікно й помітила цю несподівану ідилію, була вона з ніг до голови заляпана білими крапками, і Володимир, побачивши її отаку покрапковану, не втримався, щоб не всміхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмішка, Галя не встигла на неї зреагувати, бо на її лиці мимовільно спливла така ж усмішка, і вони, ці два однакові усміхи, напрочуд злагоджено поєдналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вікна спиною), і Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засміялися, Володимир і Хлопець, і на цей сміх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасівни.
Сторож Степан сидів на парті й перепочивав, в бороді його стриміла самокрутка і блідо цвів вогник. Він почав розповідати довгу й не зовсім логічно збудовану історію — його низький голос погідно плив подвір'ям. Пихкав водночас і цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Підстарший син Олександри Панасівни звівся від своєї залізяки, на якій вигинав цвяхи, і струсив із колін іржавий порох. Пішов неквапно до туалету, обмацуючи в кишені недбало викинутий Степаном недокурок, в туалеті він запалив сірника і з насолодою втягнув у себе міцний дим. Старший син Олександри Панасівни пішов до туалету й собі, і вони по-братському розкурили знайдене добро.
Старий Iван проходив у цей час зі своїми козами берегом, його голова, як і козяча шерсть, світилася білим перламутром, і на цей перламутр сумнувато зорила з свого обійстя Марія Яківна.
Велика сила првабила Володимира зайти в школу, де поралися жінки, — жив у ньому настрій серпневого сонця й тих усмішок, що обмінялися вони з Галею. Врешті кинув він квача у фарбу і обтер лопушиним листком замащені руки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166