Вони лежали на розстеленій мішковині, ніби спали — трійко молочно-ясних дітей: двоє меншеньких і один старший. Заплющили очка, і лиця їхні були наче з білого каменю точені. Грубник Самійло стояв біля них навколішках і змітав долонею з чисто-білих їхніх сорочечок темні зерна землі.
— Отакими, отче ігумене, я і знайшов їх, — сказав він глухо. — Кров їхня так світилася на снігові… лежали вони, мов янголенята.
Ударив раптом лобом у землю, зачепивши сіре рядно, вдарив удруге й утретє. Тоді обернувся до Iллі, лице його було запорошене, земля прилипла до бороди та брів, а очі дико й божевільне спалахнули. I підігнулися коліна в Iллі Торського, ігумена Густинського монастиря, вклякнув він поруч із грубником Самійлом. Решта ченців незграбно бухнула на коліна й собі.
— Помолимося за їхні душі! — сказав Iлля. Схилили голови. Заметільниця зібралася на силі й знову жбурнула до них довгого сніжаного хвоста, сніг ліг на зігнуті спини й голови, і тільки воротар озирнувся й ошкірив до того вихору по-блазенському кривого рота.
Iлля Торський уже стояв. Обличчя його було ділове.
— Зробиш їм, Самійле, труни, — сказав якомога тепліше й раптом поклав на грубникове плече білу, викохану руку. — 3 мореного дерева, Самійле, і пофарбуєш золотом.
Над головою знову застукала у воловий пухир Заметільниця — запахкотіли далекі тимпани, немовби вибиралось у похід велике військо. Спереду йшли литавристи, сурмач, баба-віщунка і співак, а позаду, ніби мак цвів, — лицарство запорозьке. Вигравав на білому коні на чолі того лицарства чорновусий полковник, дуже схожий на Iллю Торського, — Iлля впізнав його відразу. Адже обличчя оте також було виточене з білого каменю і такі широкі, такі чорні були в того козака очі! Тріпотіла на його плечах одежа, і він сам на буряково-бузковому тлі наче кликав кудись, махаючи рукою. Йшло по бузковій дорозі незчисленне військо, і в такт кроку їхнього вигравав і бив холодний і сухий тимпан.
— Я, брати, — заговорив тихо Iлля Торський, — їздив до Києва, а звідтіля подався до його ясновельможності. Гроші на церкву я, братове, привіз, і, як зійде сніг, ми закличемо до себе майстрів. Замовимо кам'яні раки й покладемо цих дітей під олтарем. Можете придивитися до них пильніше, брати мої, — їхньому духові варто молитися…
Він замовк, а ченці подивилися на дітей. Лежали на чорній землі, ясно-білі й чисті. Бліде сяйво точилось із облич, рівне, погідне й прозоре.
— Варто було б нобілітувати їх у святі, — хрипко озвався із кутка отець Гервазій.
— Їх уже нобілітовано, — гаряче озвався Iлля й кинув рукою. — Це кров волаюча, кров, про яку не повинні забувати люди!
Зирнув на сліпуче-білий прочіл і побачив там далеко, на срібно-білому тлі, три снігові баби, котрі вийшли за село й зорили червоними очима. Батько стояв на порожній дорозі, ніби з паперу вирізаний. Хитався й розчинявся, блідий і вицвілий, у білому кожусі і з білим кийком. Дивився й похитував головою. Тоді Iлля Торський знову вдарив поклона до землі…
Діти лежали у світло-сірому сутінку і світилися. П'ятеро чорних, великих людей стояло перед ними навколішках, погідно зносячи п'ятірні й кладучи собі на груди хреста. Вони приплющилися, ці п'ятеро, і ледве-ледь ворушили вустами. Кожен із них мав на що поскаржитись і мав чого просити, адже всі були на цій землі й тлінні, і грішні.
ШВЕЦЬ
I в хаті холодно, й на душі холодно. Він подумав: "Кінчилися шпильки, а березові чурбанці вийшли". А ще він подумав: надворі йде дощик, маленький, кульгавенький та холодний. Через це і в душі йому холодно; зирнув — на лаві повсідалися всі дев'ятеро його душ, між них і Марійка — п'ятилітка, яку найдужче він любив, а в кутку на стіні подрімує собі святий Микола. Швець дивиться на них усіх крізь напівприплющені повіки, він вимірює подумки шлях до лісу, бо до лісу таки треба йти. Зрубає березу, хай і потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, — будуть йому чурбанці, та й хату обігріє трохи, щоб ці його дев'ятеро душ не мерзли й не подрімував так сторожко Микола. Швець одягає свитину, вона чавить йому утлі плечі, йому аж дихати важко. "Чи це парко в хаті?" — думає він, забувши, що діти цокотять на лаві зубами, — виходить, затикаючи за пасок сокиру.
На нього віється сіренький дощик, засипає очі, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовваніє ліс, там далі дорога, мокра і вся в калюжах. Лісник, певне, спить, думає швець, бо й мені цілий ранок хотілося спати. Ну, звісно, коли б не потреба і не крик — кричало дев'ятеро душ, голодні пташенята, що розкривають роти, — не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в ті дзьоби сякої-такої їжі, — кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не зміг улежати, гой, не зміг; йому сказав тоді Микола: "Піди врубай березу!" "Я думав про це й сам, — спогадав швець, — ось і йду рубати цю березу".
Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в голові думки. Він зважив: не треба над цим застановлятися; онде ліс, треба вийняти сокиру — білі віти падають прямо з неба; здається, це вони струшують дощ; білі тіні, тужливий спогад про далеке марево; воно — таки пляма, холоднувато-біла, як і ці віти.
Тоді він вийняв сокиру і вдарив. I на нього градом посипалися краплі, наче заплакало над ним небо і сама береза. Однак він не зважав, бив і рубав, хоч відчулося: дивиться хтось. "Ну, хай, бо все одно почав", — думав швець, вмиваючись чи тими березовими слізьми, чи власним потом.
Але навколо було порожньо. Це він побачив, коли береза впала. Шамотів дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорі спокійно кричала ворона.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166