Чорний пес (ніч стояла чорна навколо) біг і біг, висолопивши язика (місяць червоний висів серед неба), й поблискував очима (зорі кришились і осипалися донизу); пахли бур'яни, готуючись розкрити коробочки з насінням і розсіяти їх по землі; чорний пес похитував хвостом — вітер-парубок зіскочив раптом з гілляки прирічкового дерева, вдарив навприсяди і до смерті зачарував великооку й геть-но недосвідчену русалку. Білі квіти приходили на розмову до квітів червоних, бралися тендітними рученятами й починали легесенький танок, ледь-ледь вихитуючи тонкими станами. Очі їхні розширялися, й круглі їхні личка пашіли, а розкришені зорі засівали їх і запліднювали. Звідти, звідкіля почав свій біг чорний лахман, позіхнула вже холоднорота Зневажниця квітів, і це осіннє дихання відчув на собі перш за все наймит, якого не брав сьогодні сон і який сидів просто неба, схиливши на руки голову.
Зашелестіло зовсім поруч, і то були найлегші з легких кроки. Стала перед парубком, запнута в темну хустку, дівчина. Не могла наблизитися, а похитувалася й чекала, поки зведе він обличчя й помітить її. Дівочі вуста були напіввідслонені — біла квітка прийшла до червоної, — очі її були повні нестійного зоряного трепету, що ним така багата була тодішня ніч.
Він справді був червонуватий у цьому сяйві, чи, мо', червонила його одежа, звів голову й дивився на дівчину, легенько закусивши вуста, а в грудях гуляв йому й гуляв холоднуватий продув — Зневажниця квітів поселилася там.
— Гей, Степа! — озвалася легенько дівчина. — Чи хочеш мене вислухати?
— Чого б то я не хотів? — так само обізвався він, і осінь почала вимиватися з його грудей.
— Була я у ворожки, Степа! — сказала вона тільки вустами. — То чи знаєш, що вона порадила?
Він похитав головою, а сам утопився в блискотливих очах, що так тепло світилися супроти нього.
— Піду я за тебе, Степа! — так само тихо сказала вона. — Але сходи у четвер до того лісу, де розбивав, і ночуй на гробах, що їх наробив. Слухай відтак, що учуєш…
Подивився на неї пильно. Не відвела погляду, і він зрозумів: буде їй покірний. Схилить голову, бо несила витримати йому того чару й отого світла чарівного — струмить він на нього й неволить. Схилив отож голову, і вуста його ще слабше, ніж у неї, рухнулися:
— А сьогодні, Надіє, часом не четвер?…
Попику заклякло тіло сидіти на ослінці, він знову скинув бриля, мимовільно зігнавши метеликів, — закружляли вони й затанцювали в сонячній стязі. Попик ходив довкола тої стяги, розминаючи ноги, а його співбесідник мовчки втупився в передки своїх чобіт. I наче читав він із тих чобіт історію про те, як ішли вони, ці чоботи його, по дорозі й поспішали, щоб не запізнитися, як горів над головою червоний місяць і як жінка химерна Осінь, ота квітів Зневажниця, церемонно ступала обіч нього, тримаючись із ним опідруч. I він через те розділився на двох чоловіків: той, біля якого ступала Зневажниця, був сумний і добрий, і плакав він чистими покайними сльозами, а той, з другого боку, був байдужий та спокійний і насвистував розбійницької пісні. Тож в одній халяві чобота хлюпало од щедро пролитих сліз, а в другій холодив ногу гостренний колій. I йшов він так під місяцем по дорозі аж до ранку, після того спав цілий день у канаві, а тоді знову так само ішов. Коли ж він спав, то спала коло нього ота чудова Зневажниця квітів, і спала коло нього його перша дитина — Розбійницька пісня: породили вони її у тій мандрівці. Iшов він другу ніч і третю, і народилася в них за ці дві ночі друга дитина — Печаль синьоока; отож ішли вони вже вчотирьох. Він тримав за руку дитину старшу, а Зневажниця квітів — молодшу. I йшов він отак ще й п'яту, й шосту ніч, і від цих ночей народилась у нього третя дитина — Розсудливість сіроока.
I коли він сів на тій могилі, що її насипав сам, знову був четвер, і цілий день просидів він там, не думаючи нічого й нічого не відчуваючи. Його діти розбрелися навдокіл, старша дочка збирала хмиз на вогнище, менша підпалила той хмиз, а найменша зав'язала йому очі білим поясом. I сидів він отак закоцюблий, із зав'язаними очима, а вітер видував із нього все тепло — не міг нагрітися від вогню, що палили діти його; біля нього в ногах сіла покірна й так само задумана Зневажниця квітів, і квіти, що росли довкола, раптом погасли в околі аж на десять верстов. Тоді він здригнувся і здер з очей білого пояса: десь далеко з-під землі почувся важкий стогін, схожий на зітхання. I з того зітхання проросли раптом травою слова.
— Боже, — почув він, — боже! Пометися за мою й мою кривду!
Пішло воно луною, оте "мою", і повторилося якраз стільки разів, скільки душ він загубив, гуляючи в цьому лісі.
Кружляли в сонячній стязі сині метелики. Попик пересунув ослінчика з сонця у затінок, але разом пересунув і ту сонячну стягу. Знову сів у сяйві срібних порошинок, і його сива голова засвітилася. Тоді він удруге наклав, не соромлячись, на голову бриля, і обидва метелики мирно спустилися долі. Дивився із мерехкої сутіні на господаря, і той тільки тепер звів голову.
— Прийшов я додому й повідаю їй, — сказав господар. — Чув-їм голос із гробу: "Боже, пометися моїй кривді!" — казало. I повторилося це багато разів…
Вони були вдвох, коли їй це сказав: батьки поїхали на ярмарок і мали повернутися аж завтра.
— Я сказала, же ти покинув нашу службу! — засміялася вона раптом і засвітила з-під хустки величезними своїми очима.
Він стояв перед нею сутінний і похмурий. Дивився спідлоба, і йому в ногу палив червоний, як вогонь, ніж.
— Прогнати мене хочеш?
Тоді вона скочила на ноги. Майнула спідницею, аж чобітки її червоні засвітилися, очі її заблищали гнівно і стали ще чудовіші.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166