Саме те прозоре й тонке покликало раптом їх у небо. Пройшли, як світло, крізь шибу і, як світло, попливли в неозору просторінь. Не чули нічого, бо й не було сьогодні звуків. Не було ні тепла, ні холоду, тільки самі барви. Окрім бачених раніше, плавали навколо них, як риба, ще й зелені, оранжеві, блакитні й навіть чорні тіла. Грали й мінилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче від ляку. Тоді тремтіло небо й міцніше в'язалися вузли зір у ньому.
— Бачиш, — сказала стара чарівниця, — кожна зірка — це вузол у небі. Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сітки небесної. Зорю треба виймати тихо й ніжно і заплести те місце, зв'язавши розірвані краї.
Все небо й справді було помережане світляними нитками: сяяли кожна своєю барвою, було їх так багато, що годі й розібратися. Стара вже обмацувала золоте тіло зорі — шукала чогось. Почувся тихий звук, наче лопнула струна, але то тільки розірвався промінь. Стара зловила його, як нитку, і зв'язала з іншим. Тоді знову почувся звук, і знову зв'язувала розірване. В руках у неї світилося велике жаристе яблуко. Тисячі промененят відскакувало від нього, немов було обтикане безліччю золотих голок. Світляні нитки спускалися додолу, і стара взялася за одну.
— Оце і є твоя зоря, — сказала вона. — Даватиме тобі хліб.
Усунула нитку хлопцеві, і той міцно її стис…
Стояли перед вікном, кожне стискало по золотій нитці.
— Тепер тягни! — сказала Іваниха. — Стягуй сам, бо мені знову починає корчити руки!
Вона майже викрикнула останні слова, бо застогнала й заридала. Хлопець же прикусив од старанності долішню губу і помалу стягував із неба золоте яблуко.
— Обачніше! — крикнула крізь стогін Жабуниха. — Не зірви нитки!
Але він уже й сам відчув потрібний ритм. Перебирав золоту плоскінь і помалу стягував із неба золотого змія. Було це зовсім так, як і в дитинстві, коли запускали з хлопцями змія в небо, і тут не треба було його вчити. Золоте яблуко тремтіло в небі, спускаючись все нижче й нижче, а що було світляне, легко перейшло через скло і впало посеред хати. Від того освітилось усе всередині, і наче вперше побачив у тому світлі хлопець стару чарівницю, її спотворене від болю обличчя, величезні скорботні очі й майже чорну, густо побиту зморшками шкіру. Беззубий рот її був розтулений, а ніс тремтів — простягала в його бік не руку, а всохлу бадилину, і йому треба було зусилля, щоб розібрати слова, які гукала до нього:
— Поклади в горщика, бо розсвітиться!…
Хлопець метнувся до печі й схопив найбільшого горщика. Взяв зорю голими руками й засипів — була як розпечений шмат заліза. Кинув у горщик, а його долоні миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, відтак погасло світло і знову вони потрапили в темряву, осліпши на деякий час.
— Умочи руки у відвар, що стоїть на печі! — рівно й утомлено сказала стара.
Хлопець занурив долоні, і біль почав тихо спадати.
— То як? — тим-таки тоном спитала Жабуниха. — Веселе було полювання?
— Що ми з нею робитимем? — спитав хлопець.
Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не міг утертися, бо мав руки занурені.
— Поживеш, побачиш! Мені он руки зовсім усохли, та і в ногах щось дивне коїться.
— Полікуйтеся й собі, — легковажно озвався хлопець.
Стара чи засміялася, чи схлипнула:
— Хіба забув, що я тобі казала? Себе ми не лікуємо, хлопче!
— Відпустило ж вам руки!
— То я на одну ніч випросила, — мовила, ледве рухаючи вустами, стара. — Та й ти ніколи отих опіків до кінця не позбудешся. Матимеш їх до кінця…
— Мені вже не болить!
— Заболить пізніше…
Вона замовкла, немов задумалася.
— Тепер уже ти і їсти варитимеш, — сказала. — 3 завтрього й мене, й себе годуватимеш.
— То й годуватиму! — відгукнувся хлопець. — Я вдома сам собі їсти варив.
— Одне мене турбує, — сказала стара. — Чую десь Варку… Ти вже сам, хлопче, відун, чи не пошукав би?
— Як же її шукать?
— А так, як учора тебе вчила. Вистав руку, переверни долонею вгору і склади мізинного й середнього пальця. Обдивися кутки…
— Далася вам та Варка! — трохи невдоволено сказав хлопець. — Я он руки собі гою.
— Більше не загоїш!
Він вийняв руки — таки не боліло.
— То як кажете? — спитав. — Мізинного й середнього пальця?
— Еге ж! Прожени її, прожени, бога ради! — простогнала Жабуниха. — Мучить вона мене…
Став і зробив, як учила стара. В одному кутку побачив старого й сивого домовичка, що спав собі, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом і поскімлював, наче снилося йому щось лихе.
— Цього не займай! — сказала Іваниха. — Цей хай собі спить. Чуєш, і йому щось лихе привиджується.
У другому кутку стояла жінка з великими й добрими очима. Тримала на руках дитину і була сумна.
— Цій уклонися! — сказала Галайдиха. — І помолися за мене. Щоб не знала я на тім світі муки більшої, ніж заробила.
Хлопець уклякнув і помолився.
— Нехай ця стара не знатиме муки більшої, ніж заробила, — попросив він.
Жінка з дитиною кивнула.
Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькі рученята, звільнивши їх з ковдерця, й потяглася. Тоді глянула на хлопця великими, чорними, як і в матері, очима.
— Прости їм, — сказала жінка. — Вони, як діти, граються, але не чинять зла…
Дитина дивилася на них безмовно.
— Повернись у третій бік, — попросила Жабуниха.
У третьому кутку стояв парубок із марним обличчям.
— Це парубок, якого я любила дівкою, — прошелестіла стара. — Він помер, і не встигла я з ним узяти шлюбу.
— Чого весь час кличеш мене? — спитав із тугою парубок. — Чого турбуєш?
— Хочу спитатися, — озвалася стара. — Тобі знизу все видно. Чи доступлюся я після смерті того місця, де ти перебуваєш?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166