Тиха туга попливла з її очей і розплилася в синьому сонячному повітрі. І з'явилася від того в небі перша хмара, така несмілива й тендітна, наче хтось вилив у небі кухоль молока. Ця хмара народила з себе білого птаха, який полетів до землі, немов кинений камінь, але раптом пропав, бо стара заворушилась і встала. Була рішуча, а може, й сердита і не бажала вже балакати з хлопцем. Він же трохи злякався, чи не вразив її чимось недозволеним. Підхопився й собі, і стояли вони супроти, напружені й насторожені.
— Спитуєш мене, хлопче? — хрипко спитала стара. — Не дозволю, щоб опитував.
Тоді хлопець зовсім розгубився. Відвернувся й пішов до перелазу. Спинився по дорозі і знову витяг перед себе руку. Віз уже був далеко. Далеко була й хмара куряви, що той її волочив, — озирнувся до нього той голий, дерев'яний та сірий чолов'яга і показав кругле заплакане лице.
— Є один непереступний закон, — сказала з порога стара, і хоч говорила неголосно, кожне слово дійшло до хлопця. — Ми, чарівники, можемо багато бачити, але мало вдіяти. Не наша воля змінювати світ.
— Але ж для чого тоді нам бачити? — спитав хлопець.
— Щоб людям утіху давати, — сказала гордо стара. — Втішеній людині легше у світі жити, хлопче!
Хлопець знову повернувсь у двір і сів на призьбі. Біля нього впустилася Жабуниха і зробилася така тиха, що й дихати начебто перестала. І ось він настав, цей момент: увійшло хлопцеві в душу перше одкровення. Той птах, що його народила схожа на виплеснутий глек молока хмара, не впав іще на землю, а летів і летів, і мета того льоту — таки його, хлопцеве, серце, бо воно прочинилося раптом здивовано й наповнилося сонячним ранком. Це й було його захоплення, а разом з тим і страх перед власною знесилою та мізерністю; очі його в цей мент були повні золотого проміння й синього неба — це в них мав улетіти білий птах, щоб поселитись у малому; адже птах із молока — щось плитке й м'яке, наче вода, а може, ще м'якше й плиткіше — як відчуття. Водночас народжувавсь у ньому смуток, і не було йому причини й пояснення, це ж бо теж одвічний житейський закон, який збагнув він серцем та очима: будь-яке придбання у цьому світі — знову-таки втрата, і ніколи, доки світ світом, доки сонце сонцем, не буде інакше. Оця втрата й була світом і птахом, одкровенням та смутком, його тінню, бо на те і сонце, щоб освітлювати річ і творити її відбиття; на те й сонце, щоб з'являти у світі подобенства, які може сприйняти лише золоте око.
— Все у світі надвоє розділене, — сказала урочисто стара. — Зрозумій це і не вражайся.
Але він ще й досі чекав, адже той птах летів та й летів, і вже знову бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготінням здавалося; зрештою, і з птахом сталося те, про що вістила стара: розколовся він на два: білого й темного; світлий ударив ув очі хлопцеві, а темний ув очі старої. Тоді скрикнула вона тонко й витягла перед собою руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидві всохлі й покорчені.
— Можеш радіти, — сказала Жабуниха, і обличчя її спотворилося з болю. — Перша таємниця мені коштувала рук…
Але хлопцеві було ніколи перейматися прикрощами старої, світ перед ним став перламутровий. Заграли й заспівали барви, трава у воду перетворювалася, а вода зливалася з повітрям. І наповнювалося воно тією зеленою водою й тими барвами — щось заспівало прегарно, наче благовістило новий ранок, і то мав бути ранок у ранку. Відтак почали перелазити через тин двійко чудних близнят. Були зрослі тілами, але руки, ноги й голови мали свої. Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по квітці. На головах у близнят сиділо по вінку, а роти їхні одночасно стулялись і розтулялись — близнюки співали.
— Хто вони, оті двоє? — злякано гукнув хлопець.
Жабуниха тулила до грудей скорчені руки й плакала. Але не текли їй з очей сльози, були ті сухі й болющі, і палахкотів у них чорний, як ніч, вогонь.
Не могла спати від того болю, тож підійшла до лави, на якій згорнувсь у клубочок хлопець, і пирснула на нього рідиною, яку набрала ротом з горнятка. Хлопець завмер на другу ніч і не міг їй завадити. А вона тонко заскімлила й заплакала, бо не мала сили витримати того відчайного болю в руках. Але й це не допомогло їй, тож подибала до печі й роздмухала жар, який ще там тлів; кинула соломи й гріла воду. Потім поклала у горщик трави, вириваючи її з пучки зубами, й чекала, доки настоїться. Біль став нестерпний, і вона впала на землю, кричала й тулила покорчені руки до землі.
— Земле, земле! — стогнала вона, — як забираєш усе на світі, забери цей біль і улекш мені муку!
У круглій шибочці став місяць, а може, це шибочка стала отаким місяцем, — боліла, як і її руки, і Жабуниха завила на той місяць-шибку, як голодна і хвора вовчиця. Але й це не допомогло, тож подибала до печі й почала мочити руки у відварі.
— Боже! — сказала вона. — Дай силу моїм рукам ще на одну ніч, я хочу навчити його зорі знімати!
Від зілля їй полегшало, і стара відчула, що руки знову можуть їй служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями, хоч це віддалося по цілім тілі. Розминала їх з натугою, аж рипіли їй кісточки й хрускали, піт обмивав її з ніг до голови, але вже рухала п'ястями й пальцями — блідий усміх ліг їй на вуста. Вийняла руки із зілля, втерла рушником, тоді зирнула на шибку-місяць, бо потребувала його.
Вийшла на ганок і стала лицем у лице із жовтим князем.
Стояла так довго й слухала. Солов'ї цієї ночі не співали, але нестерпно пахли бузки. Місячне світло наливалось їй у душу, тож відчула, що стала прозора й легка. Ноги їй відривало від ганку, от-от мала зірватись і полетіти в небо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166