Вершник щось закричав там, біля воріт, з вежі визирнуло вусате обличчя, загримотіли ланцюги, і над ровом повільно опустився звідний міст.
Старий поїхав просто на той міст і на розчинені ворота. Білі брови його ледь звелися — побачив він раптом ущерть забиті людьми вулиці. Люди там, за ворітьми, підстрибували, махали руками, але не це вразило попика. Були одягнені вони в однакову одежу: синій каптан і зелені штани, жінки мали зелені сукні і сині корсетки, а всі чоловіки були однаково стрижені: з чубом, що розпадався від тімені на всі боки, й голомозі.
Попик аж рота розтулив від здивування, показуючи жовті пеньки зубів, але очі його були так само спокійні. За мить стулився йому й рот, і він затрюхав просто на ті ворота, що гостинно розчинилися перед ним, і на тих синьо-зелених людей, котрі жваво вигецували на майдані якийсь надто бадьорий танок.
Грало троє музик, один на лютню, один на скрипку, а третій бив у бубонець, обличчя їхні були урочисті, і звуки весело роздзвонювалися навкруги. Жінки скакали, підіймаючи пучками над землею важку тканину своїх суконь, а чоловіки крутилися навколо них, наче бджоли коло меду. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси: жінки наче відмахувалися, збиваючись у гурт, від партнерів, а чоловіки прискакували до них з притупцем і розривали густий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися сині корсетки й зелені сукні: всі були поважні й надихнуті, як і музики, а в їхніх рухах прочувалася трохи неприродна завченість.
Панотець спинив коня: юрба перепиняла йому шлях. Мовчки дивився на ці веселощі, і жоден м'яз не здригнувся на його лиці. Зняв капелюха, наче хотів пересвідчитися, чи й справді покинули його метелики, і вітерець, що повіяв із глибини міських вулиць, лагідно звіяв його біле волосся.
Через юрбу їхав, махаючи пугою, недавній супровідник. Голосні виляси били повітря, і танцівники мимохіть розсувалися, даючи попикові дорогу. В просвіт побачив старий залиті сонцем порожні вулиці, по одній із них біг черво-ношерстий собака, по другій ганялося одне за одним кілька кошенят, а третя зяяла пусткою. Попик торкнув коня й поїхав через юрбу, що продовжувала танцювати. Змигували навколо нього обличчя, спалахували очі й зуби, роздималися ніздрі — ці люди все-таки веселилися. Тупали ногами й крутилися, і, хоч жоден з них не усміхався, були вони задоволені.
Коник трюхикав так само спокійно й монотонне, як і серед степу. Впустив голову й думав свою конячу думу; старий погасив недоречну серед цього серйозного люду всмішку. Треба було скерувати воза в одну із вулиць, і він вибрав ту, яка світилася пусткою.
Здалося йому, що за спиною зачинилася глуха брама, бо звуки музики, важкого дихання й сопіння, шерех підошов і шурхіт тканини — все це раптом зникло, лишилася тільки ця порожня вулиця з двома рядами будинків і самітний віз, що гримотів по кам'яному бруці. Будинки навколо обплелись, як і все в цьому місті, виткими рослинами, й попик поїхав між двох зелених кучерявих стін. Витяг із торби з харчами черству шкуринку, поклав у рота й посмоктав, злегка похитуючись.
Звів очі вгору: так само безхмарно висіло небо і так само цвіло сонце. Над головою в нього задзижчало кілька гедзів, і їхнє гудіння здалося заголосне в цій тиші.
Шкуринка в роті розмокла до решти, і попик задоволене проковтнув Її. Це підкріпило його, і він спинив коня, щоб злізти й розімнути закляклі ноги. Злазив, постогнуючи й крекчучи, тоді взяв у руки віжки, і коник знову рушив. Отак вони й ішли по тій довгій зеленій вулиці: старий кінь і старий, аж пісок з нього сипався, чоловік.
З'явилися попереду на гладких гнідих конях три вершники, і вулиця раптом заповнилася голосним цокотом копит. Старий ішов, дивлячись собі під ноги, метлялася благенька його ряса і стоптані, аж руді чоботи. Біла борода його звіювалася набік, і відслонювався з-під навислого чуба високий і крутий лоб.
Вершники прискочили до воза й одночасно злетіли з коней. Коні заіржали й закрутилися, відгукнувся до них і Сивко, а попик зирнув на пришельців спокійними синіми очима.
Підходили до нього за благословенням: важкі, ситі й здорові чоловіки, нагиналися низько і чоломкали простягнену руку. Попик махнув пучкою над їхніми червоними шиями, і вони покірно один за одним відходила набік.
— Нас послано, — сказав один із них, — провести вашу милість.
Попик хитнув головою, не сказавши, однак, і півслова, і незграбно поліз на підводу. Три пари рук одночасно підхопили старого й шанобливо всадили його на сидінні.
Їхали помалу, троє супровідників на ситих конях з червоними шиями й голомозими головами, їхні сідниці просторо розкладалися на крупах, а ззаду все так само трюхала маленька сива конячка, тягнучи малий віз і в ньому, наче хлопчика, спокійного й незворушного старчика.
Над ними висів розпечений казан сонця, чисте небо розгорнуло синє шатро, і не було там ні тіні. Сипалося на вулицю й будинки синє сяйво, і повітря од того здавалося живе й драглисте. Драглисто-зеленими бачилися будинки пообабіч дороги і навіть оті вершники попереду на зелених конях із синіми спинами. Подумалося старому, що це три метелики впряжено в воза, тріпотять вони крильми і тягнуть його. Юне обличчя Фаетона зирнуло на нього з розширеним зором і розтуленим ротом — був то він сам з часів молодості.
— Вінконосче премудрий, Миколаю, — забурмотів попик, потуплюючись. — Подай моїй душі просвіту, що освітить темряву її, щоб я з радістю прославив пам'ять твою!…
Ще здаля побачив заставлену людськими спинами пройму вулиці, їхав на ті спини вслід за трьома метеликами-проводирями, і його далекозорі очі чітко бачили напружені шиї тих людей:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166