— Він мене будить також, — засміявся Хлопець. — Щоразу під ранок сниться мені, що я закурюю, і це будить мене.
Оксана розширювала очі на такі братові резони, тоді знову задирала носика і дефілювала повз нього в дім.
— Алло, Оксано! — кинув якось він їй. — Скажи, ти читаєш книжки з нашої бібліотеки?
— Я? — повернулася Оксана. — До вашого відома, я взагалі не читаю книжок.
— А що ж ти читаєш?
— Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, — сказала вона, гордо зносячи підборіддя. — Я живу!

11
Він же читав. Жадібно, ненастанно, перериваючись тільки, коли кликала Галя його їсти чи ж коли заскакував до неї сам перекинутися кількома словами. Вечорами він спускався вниз, де чекала його наречена, і вони рушали тоді в безконечні свої мандрівки, безперервно балакаючи і заповнюючи отак прірву часу, що їх розділяла. Потім вони поверталися з пощемленими вустами і з гарячими очима. Оксана раз підстерегла такий прихід: вона вийшла, щоб відчинити братові двері, які сама ж зачинила, а коли переступив він поріг, клацнула вмикачем. Побачила вона тоді дивне обличчя, ніжне якесь і несамовите, братові очі палали синім полум'ям, а губи червоне цвіли. Дівчина закусила легенько губу, бо це його обличчя викликало їй у душі незрозумілий трем. Він пішов до своєї бібліотеки, дошки важко рипіли в нього під ногами, широка спина похитувалася, вона зорила йому вслід широко розплющеними очима, і щось несподівано тепле увійшло їй у душу. Здалося їй, що десь бачила вона таку важку, широку спину, від якої теж струмувала велика, загадкова сила; їй захотілося тоді якнайшвидше повернутись у свою кімнату і, закутавшись із головою в ковдру, замріяти, вигадуючи бозна-які фантасмагоричні пригоди. Можливо, вона допустить сьогодні туди й брата, але дозволить тільки підніжково прислужувати собі і якнайпокірливіше перед нею схилятися. Вона вимкнула світло, як тільки переступив він поріг бібліотеки, і прокралась у темряві до своїх дверей. Ще чула, як кашляє він у себе, як тре сірника й закурює своє огидне кадило; ступала отак навшпиньках і підійшла до вікна. Побачила залиту місяцем долину, повну тріпотливих драглів, синю дорогу річки і на тій річці самотню постать, що начебто на воді стояла. Здалось їй, що та постать змахнула раптом крильми і злетіла над річкою: велика, сіра й кудлата. Оксана заплющилася, а коли розплющилася, вже не було ні постаті, ні птаха, цвіла тільки безлюдно синя долина, і поблискував на хвильках, що їх зворушив набіглий легіт, місяць. Похитувався серед неба, великий та круглий, і, подивившись на нього, Оксана раптом втратила свій мрійливий настрій, вуста її стали тонкі й з'їхали набік — подумала вона, що ось-ось закінчаться канікули і їй треба буде йти до школи. Знайома нехіть прокинулася в її серці, і вона аж зубками скреготнула.
Хлопець у своїй кімнаті ще читав. Але був надто зворушений, щоб віддаватися читанню беззастережно, тому загорнув книжку й поклав люльку на стілець.
Лежав і дивився на стелю. Не бачив, однак, її, тільки широке небо, повне лахматих зір і з місяцем посередині. Лежало в нього на обличчі, і відчував він кожним фібром шкіри його вологий, прохолодний шовк.
Потягся до вмикача і поринув у темряву. Явилося тоді до нього в усій своїй красі ніжне Неонілине лице, хиталося, розмите сутінками, всміхалося широко й тремтливо, світило та гріло очима. Лежачи отак самотньо на твердій канапі, чув він запах її тіла і, вдихнувши його на повні груди, поринав у золоті купелі сну.

12
У неділю вони перейшли з Неонілою Бердичівський міст, а тоді подалися через поле до лісу. Над ними зашуміли коронами сосни, земля була встелена широким шаром глиці; вони йшли, тримаючись за руки, й урочиста тиша обійняла їх звідусіль. Часом Неонілин туфель натрапляв на шишку і підвертався, вона стискувала тоді його пальці, рука його при тому тверділа, даючи підпору. Йшли так довго, над ними між хитливих корон світліло розкішне, із срібними хмарами небо, сонце слало їм під ноги яскраві килими, і коли ступали вони на них, відскакували від них майже сполучені тіні. Потім вони втрапили в зарості папороті і йшли, шарудячи тією папороттю; по тому вийшли на дорогу і рушили по ній. Була заросла травою, по узбіччях вибивалося коріння, позбиване колесами возів, вигинала перед ними ясно-зелене тіло, густо покроплене яскравими сонячними латками. Він почав смішити дівчину, вона зупинялася вряди-годи і аж згиналася від сміху. Падала їм на голови й плечі світлотінна мережа, і вони, зловлені в ту мережу, ставали посмуговані і від того трохи незвичайні. Неонілине обличчя під ту хвилю помолоділо, він схилявся, щоб зазирнути їй у вічі. Втрапляв у море безмежної ласки й терплячої любові, здавалося йому, що саме про таке мріяв він колись, тижнями валяючись на плацкартних полицях. Вона ж бачила ясно-сині озерця й напивалася із них чистої води, хміліла радісно — те світло обігрівало й освітлювало її. Йшли, перейнявшись навзаєм цією наснагою, і здалося їм обом, що світ у цей час тісно омежився — був для них і у них. Тоді перелетів через дорогу птах, великий, з жовтим та чорним, той птах начебто послав для них якийсь сигнал. Хлопець спинив дівчину і відчув на своїх вустах свіжий запах ранку. Вони цілувалися, злившись тілами, і сосни над ними похитувалися, гойдали коронами, скинули по шишці, і ті шишки попадали їм до ніг. Тоді вони трохи опритомніли, подалися далі і йшли, аж доки Хлопець стис Неонілі руку — завмер, пильно вдивляючись перед собою.
Густий бджолиний гуд почули вони — лежала перед ними галявина, вщерть заросла квітами, посередині росла стара розлога груша, а все повітря аж хиталося від величезної кількості прозорих крил.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166