Вони вийшли на те місце, де ділив Володимир із цвіркунами свою тугу, — він начебто навмисне привів її сюди. Тут, як і всі рази, танцювали над сивими заростями полину білани капустяні, химерно підскакуючи й присідаючи; неподалік журкотіла річка, і плив по ній човном, одягнений у солдатське галіфе і в куфайку, рибалка. Рибалка перевіряв перемета, пропускаючи крізь пальці чорну дротину.
— Зараз він щось зловить, — сказала Галя й додала по-думки: "Нам на щастя!"
Рибалка раптом нагнувся — з води вигулькнув великий срібний головень.
— От бачиші — сказала Галя. — Він таки зловив, а я при тому щось загадала.
Йому захотілося взяти в руки те обличчя, хитро нахилене до нього, і почати його обціловувати. Заважав рибалка, що щасливо здирав із гачка головня, головень махав у його руках хвостом, і від того дзеркально спалахувала його луска.
— Що ж ти загадала?
— Не скажу! — відказала тихенько Галя. — Щось таке велике, як цей світ, і хороше.
Він не допитувався, тільки взяв її руку і сильно стиснув. Вона срібно-лагідно засміялася, аж рибалка повернув до них своє хиже від рибальського щастя лице.
Володимирові стало незатишно тут, де дивилося на них це лице, хоч навколо запаморочливо співали цвіркуни, а сонце наливало полини таким густим запахом, що аж на вустах гірко ставало. Він подумав, що все це зайве: полини, метелики й сіре каміння, захотілося йому широкого поля, де вони тільки й бачили б золоту стерню, небо й сонце.
— Пішли звідси! — сказав, і вони пішли вздовж скелястих круч. Хитався під їхніми ногами цмин, бур'яни терлися їм об литки і висипали насіння, і коли зирнув Володимир на Галині ноги, побачив, що вони світяться. "Золотоніжка!" — подумав він захоплено і зирнув на її профіль: тонкий і різьблений, гідний різця найбільшого скульптора. Сонце просвічувало закучерявлені біля чола та скронь волосинки, і від того голова її була оточена чистим та рівним німбом.
— Куди це ми йдемо? — спитала вона.
— А чи я знаю? — засміявся він. — Туди, де небо стовпи підпирають.
Позирнула на нього з легким усміхом. Тоді він узяв її під руку, і вони аж зупинилися — напав на них і ледве не задушив, заклавши дихання, такий гарячий вітер, якого не буває в серпні.

18
Старий козопас Iван Шевчук дописав свій п'ятий зошит уранці. Ще тільки світало, коли він вийшов на веранду. Сад і зілля навколо були всипані міріадами іскор, і все від них аж посивіло. Сонце тільки-но зійщло над горою, але промені його ще не доходили сюди. Річка віддалік куталась у прозорий серпанок, а дахи вулиці волого блищали.
Він зійшов із веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи із хліва мордочки, — він не завважив їх. Iшов садовою доріжкою і мимохіть вимічав величезні, вкриті росою буравиці в траві. Вернувся по кошик і назбирав його повний. Яблука були жовті, бокаті й пахли так ніжно, що на серці старого стало тепло.
Він поставив кошика з плодами тут-таки, на веранді, сів у крісло й задивився на дахи. Бачив жінок, які спали біля чоловіків, і дітей, які неспокійно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося, деякі лежали, розплющивши очі, а моторніші вже повільно ходили по дворах. Ламали хмиз й запалювали в літніх печах; Старий Пічкур ішов до річки з корзиною, яка закривалася накривкою. Він увійшов у річковий туман, а за якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потім він побіжить дріботцем на базар — так бувало щодня. Сивий бондар ходив по двору, нахилявся, підіймав клепку чи обруч і знову кидав їх на землю: не міг уже працювати, але не міг і без діла сидіти. Отак крутитиметься він до сніданку, а сівши до столу, їстиме похапцем: відчуватиме, що йому страшенно ніколи… Вийшов на подвір'я й Козодой, позіхнув так, що вся вулиця відчула несвіжий запах із його рота, і побрів до цапової буди. Вже снідали чоловіки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли, схрестивши на животах руки, їхні напівсонні жінки — очі їхні були майже приплющені, а на обличчі лежав мир.
Побачив Iван у той ранок і свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у кріслі і аж шию заломити. Стара стояла біля хвіртки й дивилась у долину. В домі спав, закинувши голу ногу на ковдру. Хлопець, а Галі не було.
Iван перевів погляд на школу. На вузькому односпальному ліжку, щільно притулившись одне до одного, спали двоє. Тиха всмішка лягла Iванові на вуста: рука його потяглася до олівця.
В цей час з'явилося сонце, залило сад і веранду із сивочубим чоловіком — все засяяло й замерехтіло, міріади росинок спалахнули й заграли в сонячному туманці. В тому тумані із сонця побачив раптом старий п'ятеро своїх ненароджених синів, вони йшли через росистий сад. Сонце било їм у спини, просвічуючи наскрізь, а вони йшли і йшли, п'ятеро веселих, смаглявих хлопців. Були голі й прекрасні, з позолоченими тілами і з золотими думками в головах. Мали за спиною білі крила, і, дивлячись на них, — бачив-бо їх уже на білому полі, густо засипаному чорним зерном літер, — він уперше зронив на свій зошит сльозу. Це й була остання крапка, що її поставив на своїх писаннях старий козопас, — більше після того не написав він ні рядка.
Поклав обережно на стіл олівця, загорнув зошита і подивився в сад. Той був залитий білим, чистим світлом, дерева майже розчинились у ньому, пливали тільки тугі, лискучі клубки яблук, груш та слив. Iшло в тому світлі п'ятеро юнаків, темнооких, темноволосих, з золотими тілами і з крильми за плечима. Iшли повільно й обережно, неначе пливли. Старший із них потягся до найбільшого яблука, зняв і ввігнав у плід лискучі зуби. Бризнуло навсібіч соком, — всі п'ятеро юнаків ішли через сад і їли на повний рот яблука.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166