демократия как оружие политической и экономической победы
ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ

пассионарно-этническое описание русских и др. важнейших народов мира
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

» — «Я не знаю напевне». — «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ви думаєте, він закохався в неї?» — «Прошу?» — «Ну, він же згадує тільки її». — «Ну то й що?» — «Так, він же, певно, закохався у неї?!» — «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно». (От, дякую, Джонатан!) «Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п'ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль». — «Трохимбрід?» — «Так. До того ж, я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка». — «Чернетка?» — «Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що». — «Ага». — «Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те, що вони не дивляться одне на одного? Вся справа в тому, як вони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото». — «Та-аа». — «І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно». — «Та-аа», — знов сказав я. «Якась частина мого єства прагне, щоби він кохав її, а інша — ненавидить саму думку про це». — «А шо це у вас за частина така, шо ненавидить, шоб він її любив?» — «Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити». — «Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабці, — отже, шось мало змінитися?» — «Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця». — «Але твоєю бабкою могла би бути й Августина». — «Ні, але вона могла би бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього». — «Не говори так про свого діда». — «Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити?» — «А шо, як ми знайдемо твого брата?» — «Ні, не знайдемо». — «А як ти взагалі отримав це фото?» — спитав я, притискаючи картку до скла машини. «Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому і сказала, що це сім'я, яка врятувала діда від нацистів». — «А чого тільки два роки тому?» — «Що ви маєте на увазі?» — «Шо таке сталося, шо вона вирішила віддати її мамі?» — «А, тепер розумію, про що ви. На те у неї були власні причини». — «І шо за причини?» — «Я не знаю». — «А про помітку на звороті ти її питав?» — «Ні, ми нічого не могли її про це розпитати». — «А чого?» — «Вона зберігала це фото більше п'ятдесяти років і якби хотіла нам щось про це сказати, то вже би давно сказала». — «Ясно». — «Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі». — «А це нашо?» — «її спогади про Україну не найкращі, її штетль, Колки, знаходиться всього за кілька кілометрів від Трохимброда. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, всі — мати, батько, сестри, дід і бабця». — «А її так само українці врятували?» — «Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода і зоставила сім'ю». Вона зоставила сім'ю. Я записав це в своєму мозку. «Дивно, — сказав я, — шо ніхто не врятував її сім'ю». — «Нічого дивного в цьому немає. Українці на той час до євреїв ставилися дуже зле. Майже так само, як і нацисти. То був зовсім інший світ. На початку війни багато євреїв хотіли стати нацистами, щоб порятуватися від українців». — «Та ну, це неправда». — «Ні, це правда». — «Я не можу повірити в те, шо ти говориш». — «Почитай книжки по історії». — «Про це не пишуть». — «Ну звісно, але так все й було. Українці завжди ставилися до євреїв жахливо. Так само, як і поляки. Послухай, я не бажаю тебе образити. Тебе всі ці речі зовсім не стосуються. Ми говоримо про події п'ятдесятирічної давнини». — «Я все-таки думаю, — сказав я герою, — шо ти помиляєшся». — «Ну, я тоді просто не знаю, що сказати». — «Скажи, шо ти помиляєшся». — «Не можу». — «Ти мусиш».
«От мої карти», — сказав він, дістаючи з портфеля якісь листи. Він вказав на один з них, намочений Семмі Дейвісом Молодшим-Молодший. Я маю надію, шо псина зробила це язиком. «Оце Трохимбрід, сказав герой, — на деяких інших картах він ще називається Соф'ювка. А це Луцьк. Це от — Колки. Це стара карта. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових картах не позначено». «От, — сказав він, передаючи мені карту, — тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що у мене є, — оці карти і світлина. Це, звісно ж, небагато». — «Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо», — сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це теж заспокоювало. «Дєд», — я знову перевів увагу на переднє сидіння і пояснив Дєду все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, карти і героєву бабку. «Колки?» — перепитав Дєд. «Да, Колки», — сказав я. Я дуже точно переказав всі подробиці, а ше вигадав пару від себе, шоб Дєд краще просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вся вона затягне Дєда у глибоку меланхолію. «Августина», — промимрив Дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого на моє місце. Він дуже зосереджено вдивлявся у фото поки я притримував руль. Дєд притулив фотку до самого обличчя, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. «Августина». — «Це дама, яку ми шукаємо», — вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: «Ми її знайдемо». — «Та я знаю», — сказав я. Але не знали ні Дєд, ні я.
Коли ми підкотили до готелю, вже стало темно. «Ти мусиш лишитися в машині», — сказав я герою, бо власник готелю зразу збагне, шо гість американець. А Батя казав, шо вони деруть з іноземців з надбавкою. «Чому?» — спитав герой. Я пояснив йому чому. «Але ж як вони дізнаються, що я американець?» — «Скажи йому, хай сидить у машині, — вставив Дєд, — а то вони вирахують з нього вдвоє». — «Та я от намагаюся йому втовкмачити це», — відповів я Дєду. «Я би хотів вийти разом з вами, — знову вставив своїх п'ять копійок герой, — щоби оглянути це місце». — «Це ше нашо?» — «Просто, щоби побачити, що до чого і як воно все тут». — «Давай ви зробите це після того, як ми вселимося в номери». — «Ні, я би хотів зробити це зараз», — ніяк не міг заспокоїтися герой, і якшо чесно, то мене це вже починало діставати. «Шо за херню він весь час поре?!» — вибухнув Дєд. «Та він хоче йти зі мною». — «Нафіга?!» — «Бо він американець». — «Так мені можна увійти туди?» — знову вставив герой. Дєд обернувся до нього і сказав: «Він дає бабки. Якшо він хоче платити більше — хай платить більше». Тоді я взяв його з собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню — одна для мене і для Дєда, а друга — для героя. Батя говорив, шо так буде.
Як тільки ми зайшли до готелю, я сказав герою, щоб він мовчав. «Помовч трохи», — попросив я його. «Чому?» — запитав він. «Ну, не говори», — повторив я йому вже пошепки. «Чому?» — знову спитав він. «Я проінструктую тебе пізніше… Тесе!» Але він все допитувався, чого він не може говорити і, як я зрозумів, власник готелю його почув. «Покажіть ваші документи», — сказав він. «Йому треба твої документи», — перевів я герою. «Навіщо?» — «Дайте їх мені». «Навіщо це?» — «Якшо ми хочемо отримати кімнати, він мас подивитися твої документи". — "Я цього не розумію». — «А тут нема шо розуміти». — «Шо у вас за проблеми? — спитав мене господар готелю, — у цю пору це єдиний готель, де ше є вільні кімнати. Чи ви збираєтеся спати на вулиці?»
Нарешті я переконав героя і він дав власнику документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штуковина називається сідалищна сумка і шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, що це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був впевнений на сто відсотків, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя у цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не удвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій Дєд.
Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а Дєд знову дрихнув. «Дєд, — сказав я, смикаючи його за руку, — ми маємо номер». Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розплющив очі, то не розумів, де він є. «Анна?» — спитав Дєд. «Нє-а, Дєд, — сказав я, — то я, Саша». Він знітився і сховав від мене своє обличчя. «Ми маємо номер», — повторив я. «З ним все нормально?» — спитав герой. «Та, він просто змучений». — «А до завтра йому стане краще?» — «Та мови нема!» — Хоча, правду сказати, Дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким Дєд був у нормальній формі. Я пам'ятаю один жарт, який мені розповідав Батя. Коли я був ше малим пацаном, то Дєд говорив, шо я — це комбінація Баті, Мами, Брежнєва і себе самого. Я постійно думав, шо це прикольна історія, аж до цього моменту, коли в Луцьку ми зупинилися перед готелем.
Я сказав герою, шо ліпше сумок у машині не залишати. В Україні у людей є така погана звичка брати речі без дозволу. Я читав, шо Нью-Йорк — це дуже небезпечне місто, але думаю, шо в Україні небезпечніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть речі без дозволу, то це, звичайно, поліція. А якщо хочете знати, хто вас захищає від поліції, то це якраз люди, які беруть усе без дозволу. І дуже часто — це одні й ті самі люди.
«Давайте поїмо», — сказав Дєд, порпаючись десь у районі руля. «Ви голодні?» — спитав я героя, який знову став сексуальним об'єктом для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. «Заберіть її від мене!» — просив він. «Ви голодні?» — «Будь ласка!» — наполягав він. Я покликав псину, а коли вона не послухалася, то я ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо розуміла, шо по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її жаль? «Я просто помираю від голоду», — сказав герой, відриваючи голову від колін. «Ш-шо?» — «Так, я голодний». — «Ага, значить ви голодні». — «Так». — «Супер. Наш шофер…» — «Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57
принципы для улучшения брака
загрузка...

ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ    

Рубрики

Рубрики