демократия как оружие политической и экономической победы
ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ

пассионарно-этническое описание русских и др. важнейших народов мира
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Стелі на нижніх поверхах підняли так, що на третьому могли жити хіба діти й карлики. У клозетах, замість цегляних стільчаків без сидіння, забираючись на які випорожнювалися інші громадяни штетля, встановили порцелянові унітази. Добрий старий сад викорчували, а натомість проклали довкола гравієві доріжки, обсаджені обабіч азаліями, надто, втім, закоротке підрізаними, щоби вони могли цвісти. Але Менахем найбільше гордився якраз риштуваннями: вони символізували, що все в його господарці поступово змінюється, увесь час покращується. Голі кістяки балок і крокв з кожним днем будівництва він любив усе більше, любив їх більше, ніж сам будинок, і пояснював цим впертим архітекторам, що їх варто залишити оголеними навіть після закінчення споруди. І будівельники також мали залишитися. Ну, не зовсім будівельники, але актори, які б грали ролі будівельників, які ходили б туди-сюди риштуваннями, забивали би непотрібні цвяхи у невідповідні стіни, потім витягували би ті цвяхи, розглядали би креслення. (Складалися навіть окремі креслення тих майбутніх фіктивних креслень, а на тих кресленнях були креслення з кресленнями креслень…) У Менахема була серйозна гризота: він мав більше грошей, ніж було речей, які за них можна було б купити. Але й рішення він також знайшов: замість купувати нові речі, вирішив продовжувати купувати ті, якими вже володів; так, подібно, людина на пустельному острові постійно переповідає і прикрашає один-єдиний жарт, котрий їй вдається пригадати. Його мрією було, щоби Подвійний Будинок став, певною мірою, нескінченним, постійно був лише часткою себе самого — така собі бездонна прорва на гроші — щоби він весь час наближався, але ніколи не досягав завершення.
Пречудова! Ви досягли ідеалу, Това! Пречудової
Що за будинок! А ви, здається, трохи подалися на лиці.
Чарівно! Всі тільки вам і заздрять.
Весілля — тобто, власне, забава — була, безперечно, найбільшою подією 1941 року, а запросили на неї стільки гостей, що якби той будинок раптом згорів чи, випадково, запався під землю, то все єврейське населення Трохимброда миттю й повністю зникло б. Нагадування розіслали за кілька тижнів до запрошення, а саме запрошення прийшло за тиждень до офіційного повідомлення:
НЕ ЗАБУДЬТЕ: ТОВА І ЇЇ ЧОЛОВІК (*)ВІДДАЮТЬ ЗАМІЖ ДОЧКУ 18 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ. БУДИНОК ВИ ЗНАЄТЕ
(*) Менахем
І ніхто не забув. На забаву не прийшли хіба ті нечисленні трохимбрідці, котрі не вартували запрошення Тови, відповідно, потім вони не потрапили й до гостьової книги, не потрапили до останнього перепису громадян штетля перед його руйнацією, а відтак — залишилися забутими назавжди.
Гості продовжували просочуватися в будинок, не маючи змоги перестати милуватися сти-лізованою оббивкою стін, а мій дідусь у той час, скориставшись моментом, швиденько збіг до винного підвалу, щоби змінити традиційний весільний костюм на щось більш легке, у чому спека не так давалася б узнаки.
Ох, да я совсєм порватий од восхіщєнія, Това. Ну гляньте на мєня — я совсєм порватий.
Нічого подібного я ніколи нігде не виділа.
Ви, напевне, стратились-те купу грошви на ті зацні квітові вази. У-у!
То таке надзвичайне!
Зненацька, десь далеко небо тріснуло від удару грому і, перш ніж хтось устиг кинутися зачинити нові вікна чи бодай затягнути нові фіранки, до кімнат увірвався вітер, дмухнув з усієї сили на квіткові вази й закрутив у повітрі іменними табличками. Який шкандаль! Кричали коти, кипіла вода, старші жінки міцніше припасовували капелюшки з вуалями на свої полисілі голови. Шквал минув так само скоро, як і з'явився, всі іменні картки знову опали на стіл, проте жодна з них уже не була на своєму попередньому місці: Лібі тепер сиділа поруч із Керманом (а він же поставив умову, що прийде тільки коли ця брудна курва сидітиме від нього за три столи), маму-Тову закинуло аж на найдальше місце найдальшого столу (там узагалі-то мав сидіти торговець рибою, чиє ім'я ніхто так і не зміг згадати, а запрошення підсунули йому під двері в останній момент, та й то тільки з почуття вини, бо його жінка померла була від раку), Рабин Правостійної Синагоги опинився поруч із най-затятішою Приземленою Шандою Т. (котру так само вернуло й нудило від нього, як і його від неї), а картка мого діда по-собачому приземлилася на картку молодшої сестри нареченої.
Зося з мамою — червоні від зніяковіння, бліді від туги, що зробити весілля бездоганним таки не вдалося, — метушилися туди-сюди, марно намагаючись направити вчинену вітром шкоду, збирали ножі та виделки, витирали підлогу від пролитого вина, знову заквітчували вази і збирали таблички з іменами, котрі розсипалися залою, немов колода гральних карт.
Давайте вважати, що всього цього не було, — намагався жартувати посеред загального рейва-ху батько молодої, — після весілля все йде на спад!
Коли мій дід зайшов до підвалу переодягнутися, молодша сестра нареченої стояла там, обіпершись на порожні стелажі для вина.
Привіт, Майя.
Привіт, Сафране.
Я хочу зараз дещо змінити.
Засмутиш Зосю.
Чого б то?
Тому що вона думає, що ти досконалий. Вона сама мені так сказала. І в день весілля щось змінювати — то не найкращий вихід.
Навіть якщо мені має від того стати більш зручно?
У весільний день нема коли думати про зручності.
Ой, сестро, — сказав він і поцілував її там, де щока переходить у губи, — твоє почуття гумору пасує твоїй чарівності.
Тоді вона висмикнула свої трусики з-під його лацкана. Ну нарешті, — прошепотіла обіймаючи, — ще трохи — і від чекання мене б розірвало.
Жертва випадку, 1941 — 1924
Доки вони похапцем кохалися під чотириметровою стелею підвалу, котра здригалася від ударів багатьох черевиків і чобіт і, здавалося, от-от мала завалитися, — нагорі всіх охопило несамовите бажання все прибрати, тож довгої відсутності нареченого ніхто й не помітив — мій дід продовжував роздумувати, чи не став він просто жертвою нещасливого випадку? Чи не було все, що трапилося від першого поцілунку й дотепер, до його першої подружньої зради, лише неминучим наслідком гри обставин, котрі неможливо було контролювати? Наскільки він був насправді винен, якщо ніколи не мав справжнього вибору? А може, йому варто було залишатися із Зосею нагорі? Чи дійсно він міг так учинити? Чи міг його пеніс бути зараз деінде, ніж де він був, і не був, і був, і не був, і був? Чи міг він узагалі стати добрим і правильним?
Його зуби. Це перша річ, яку я помітив, коли розглядав його дитячий портрет. То вам не та дрібна лупа, що в мене. Не якась там пляма гіпсу чи білої фарби. Між губами в мого діда вже тоді красувався повен комплект зубів, наче б хто посадив два ряди добірних кісточок-альбіносок у сливово-пурпурову плоть ясен. Напевне, всі зубні лікарі, дивлячись на таке чудо, безсило знизували плечами, як то завжди роблять лікарі, зіткнувшись із незрозумілим явищем, а далі нагороджували мого діда цілою в'язкою добрих пророцтв. Але ось бачимо сімейний портрет, намальований всього на три місяці пізніше. Подивіться цього разу на «губи, і ви побачите, що вона аж ніяк не почуває себе найкращим чином: моя молода прабабця насуплена.
Саме через ті дідові зуби, котрими так тішився його батько, бо ж вони свідчили про швидкий синів розвиток, саме через них наливалися кров'ю і боліли пиптики грудей у його матері, через що і спати вона могла лише на спині, і не могла тими грудьми його годувати. Саме через ті крихітні молочні зубки, ті симпатичні передні різачки, мої прадід і прабабця були змушені покинути займатися коханням, а відтак — мали тільки одну дитину. Саме через ті зуби мого діда так рано відлучили від грудей і він не отримав достатньо всього того харчу, якого потребувало його ще по-дитячому кволе тіло.
Його рука. Можна було б багато разів переглядати різні фото й так і не вловити, що ж у його руках незвичайного. Однак із часом приходиш до висновку, що така регулярність не могла трапитися лише через обраний фотографом ракурс, не могла бути простим співпадінням: у дідовій правій руці ніколи нічого немає ні портфеля, ні яких-небудь паперів, ні навіть його іншої руки. (На єдиній його американській фотографії, зробленій за два місяці після приїзду і за три місяці до того, як він назавжди склепив очі, він тримає мою маму-немовля лівою рукою.) Не маючи достатньо кальцію в дитинстві, його організм змушений був тратити свої ресурси ощадливо — тому його рука й висіла вздовж тулуба безсилою короткою соломиною. Все, що він міг, як був малим, то хіба безпомічно дивитися, як розпухлий материнський сосок віддаляється від нього назавжди. Він втратив його саме тоді, коли той був йому найбільш потрібним.
Отак я собі й думаю: через ті зуби дід не міг спожити достатньо материнського молока, а через відсутність молока його права рука поступово відмерла. А вже через мертву руку він не міг працювати на зловісному млині і їздив на роботу на шкіряну фабрику за містом; так само через те каліцтво його не забрали до війська і він, як багато його однокласників, не загинув у безнадійних битвах з нацистами. Його рука порятувала його ще один раз, бо через неї він не міг переплисти Брід, щоби спробувати порятувати свою єдину любов (котра загинула в річці з усіма рештою мешканцями штетля), і вдруге, бо таки не дала йому самому піти на дно. Рука врятувала його й пізніше, бо це через неї в діда закохалася Августина, а потім ще раз, бо через каліцтво він не зміг сісти на пароплав «N ew Ап-се str у», пасажирів якого американські еміграційні служби не допустили на Еліс Айленд і відправили назад — майже всі вони пізніше загинули в таборі смерті Треблінка.
І саме через ту руку, я певен, — через той безвольний жмут мускулів — він мав силу навіювати всім зустрічним жінкам безнадійне кохання до себе, і тому переспав з якими сорока жінками в самому Трохимброді, і з удвічі більшою кількістю жінок із найближчих сіл, і саме тому стояв він тепер у підвалі й похапцем кохався з молодшою сестрою його нової нареченої.
Першою його жінкою була вдова Роза В., котра жила в одній з дерев'яних хатин, набудованих уздовж Броду. Вона думала, що відчуває жаль до нещасного калічки-хлопця, котрого громада Приземлених прислала допомогти їй прибирати в хаті, і що саме цей жаль спонукав її принести йому тарілку печива і склянку молока (один вигляд якого геть вивертав його шлунок), що саме з жалю спитала вона, скільки йому років, а натомість сказала про власний вік — цього навіть її колишній чоловік не знав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57
принципы для улучшения брака
загрузка...

ТОП авторов и книг     ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ    

Рубрики

Рубрики