Вода сочилася з-поміж дощок даху так, наче будинок насправді був печерою. Написана помадою автобіографія Янкеля поступово спливала зі стелі його спальні, опадаючи на ліжко й на підлогу пластівцями, подібними до кривавого снігу. Тебе звати Янкель… Ти любиш Брід… Ти Приземлений… Ти колись був одруженим, але вона покинула тебе… Ти не віриш у потойбічне життя… Брід здалося, що як вона заплаче сама, то її сльози підточать стіни й будинок рухне, тому вона втримала їх під повіками, заховала їх кудись далі, у якесь глибше і безпечніше місце.
Вона взяла з рук Янкеля папірець, котрий був вологий від дощу, страху смерті й смерті. Тремтливим дитячим почерком на ньому було виведено: Все для Брід.
Спалах блискавки освітив за вікном чоловіка з Колок. Він був сильним, з важкими бровами над очима кольору кленової кори. Брід бачила, як він виплив з монетами, як він висипав, немов виблював, золото з мішка на берег, але не звернула на нього уваги.
Йди геть! — закричала вона чоловікові, прикриваючи рукою свої оголені груди й заступаючи від його погляду тіло Янкеля. Але чоловік із Колок не пішов.
Йди геть!
Без тебе я не піду, — озвався він до неї через вікно.
Йди геть! Йди геть!
Дощ скрапував з його верхньої губи. Тільки з тобою.
Я швидше вб'ю себе! — заволала вона.
Тоді я заберу з собою твоє тіло, — сказав чоловік, притуливши долоні до шибки.
Йди геть!
Не піду!
Янкель сіпнувся в останній смертній судомі і скинув на підлогу гасову лампу, котра, падаючи, погасла, і в кімнаті стало зовсім темно. Його губи розтяглися й заціпеніли в посмішці, перетворившись у сутінках на гримасу вдоволеності. Брід опустила руки й повернулася лицем до мого пра-пра-пра-пра-прадіда.
Тоді ти повинен для мене дещо зробити, — сказала вона.
Її живіт сяяв, неначе черевце летючого світлячка, — яскравіше, ніж у ста тисяч незайманиць, котрі кохаються вперше.

***
Дафай шфитко! — гукнула моя бабуся до мами, — поспішай! Мамі було двадцять один. Саме стільки, скільки мені зараз, коли я пишу ці слова. Вона живе вдома, ходить у вечірню школу, працює на трьох роботах, хоче знайти мого батька й одружитися з ним, хоче створити й любити мене, співати мені колискових і помирати за мене багато-багато разів на день. Потифись сюти, — знову вигукує моя бабуся, вказуючи на екран телевізора, — хлянь! Вона кладе свою руку на руку моєї мами й відчуває, як у жилах тої струмує її власна кров, а також кров мого діда (він помер всього лише через п'ять тижнів по приїзді до Штатів, якраз через півроку після маминого народження), а також кров моєї мами, і моя кров, і кров моїх дітей, і моїх внуків. Тріск е телевізорі: Людство здійснило ще один малий крок уперед… Вони уважно спостерігають за малою синьою кулькою, яка обертається в пустоті — поворот додому з далекої мандрівки. Бабуся, намагаючись говорити не так голосно каже: Тфому патьку фарто було пожит-ти, апи попатшити все теє. Замість блакитної кульки на екрані з'являється астронавт, він скидає окуляри й потирає очі. Пані та панове, сьогодні Сполучені Штати здійснили висадку людини на Місяць. Моя бабуся схоплюється на ноги — попри всю їхню немічність — і з тисячею сльозинок у голосі вигукує: Тсе прекрасно! Вона цілує мою маму, запускає свої руки їй у волосся, гладить його й повторює: Тсе прекрасно! Моя мати також плаче, і кожна її сльозинка неповторна й неподібна до інших. Так вони й плачуть разом: щока до щоки. І тому жодна з них не чує, як астронавт шепоче: Я щось бачу… Він вдивляється десь понад місячний горизонт на мале містечко Трохимбрід: Там дійсно коїться щось незвичайне.

***
28 жовтня 1997
Дорогий Джонатан,
Я мав насолоду отримати твого розкішного листа. Ти завжди так оперативно мені відписуєш. Це, напевне, тобі знадобиться, коли ти станеш справжнім письменником, а не початківцем. Мазелтов!
Дєд наказував мені віддячити тобі за дублікат фото, яке ти надіслав. Це так благородно з твого боку надіслати картку і не вимагати за неї ніяких грошей, їх, правду сказати, у Дєда зовсім не багато. Я впевнений, шо Батя взагалі не заплатив Дєду за нашу мандрівку, оскільки Дєд постійно жаліється, шо у нього нема грошей, а на Батю то дуже схоже. Мене такий поворот зробив гнівним (бачиш, я не вживаю більше слів на зразок «нудним» чи «нервовим», тому шо ти висловився про них критично), так шо я пішов до Баті й виказав йому. Він на мене заревів: «Я СТАРАВСЯ ДАТИ ДЄДОВІ ВАЛЮТУ, АЛЕ ВІН НЕ ЗАХОТІВ її БРАТИ!» Тоді я сказав йому: не вірю! А він відштовхнув мене й велів піти до Дєда і спитати його самого, ну, я, звичайно ж, не пішов. Поки я лежав на підлозі, Батя сказав мені, шо я ше всього не знаю, коли думаю, шо знаю. (Але ж, Джонатане, я ж і не думаю, шо я все знаю.) Я чую себе якимсь шмуком, коли отримую валюту. Але ж я мушу її отримувати, тому шо як я тебе вже інформував, одного разу я забажав змінити громадянство на Америку. А в Дєда таких мрій нема, тому і валюти йому не треба. Тоді я почав ображатися на Дєда, бо він же міг брати ті зелені в Баті і віддавати їх мені, ну так же?
Не повідомляй про це жодній душі, але знай, шо всю свою валюту я ховаю в контейнері з-під печива на кухні. Туди ніхто не рипається, бо Мама не виробляє печива вже з десяток років. Я подумав собі, шо коли контейнер наповниться доверху, от тоді цього буде досить, шоб отримати право на резиденцію в Америці. Я дуже завбачливий, бо ж валюти має бути море, шоб вистачило й на шикарну хату на Тайме Сквер, досить велику, шоб там могли жити і я, й Ігорчик. У нас буде телевізор з великим екраном, шоб дивитися баскетбол, джакузі, а ше стереосистема хі-фі, шоб мати про шо писати додому, хоча ми ж і там будемо, як вдома.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101