З цієї відстані сторінка — тонка паперова сторінка — видавалася безконечно важкою.
Парад, смерть, пропозиія, 1804 — 1969
До часу, коли моїй пра-пра-пра-пра-праба-бусі виповнилося дванадцять років, вона отримала принаймні одну пропозицію одружитися з нею від кожного мешканця Трохимброда: від чоловіків, котрі вже мали дружин, від зруйнованих часом дідів, котрі, сидячи на ґанках, знай товкли про події, що сталися чи й не сталися десятиліття тому, від хлопчаків, у яких ще не було волосся під пахвами, від жінок, у яких те волосся вже було, і навіть від болящого філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці «До землі: з людини ти вийшла і в людину увійдеш» доводив, що життя і мистецтво, бодай у теорії, можна поміняти місцями. Дівчина червоніла, рясно кліпала своїми довгими віями й казала кожному: Напевне, ні. Янкель вважає, що я все ще надто юна. Хоча ваша пропозиція дуже принадна.
Які ж вони дурненькі, — коментувала вона, повернувшись до Янкеля.
Почекай, поки мене не стане, — відповідав він, закриваючи свою книжку, — тоді вибереш, кого захочеш. Але поки що я ще живий.
Нікого з них я не виберу, — казала вона, цілуючи його в чоло, — всі вони мені не підходять. До того ж, — вона заходилася сміхом, — мені й так належить найпривабливіший чоловік у всьому Трохимброді.
Хто то такий? — запитував Янкель, садовлячи її собі на коліна, — скажи мені, і я вб'ю його.
То ти, дурнику, — відповідала Брід, легко пацаючи його по носі.
О, ні, — стогнав Янкель, — хіба ти хочеш, аби я забив сам себе?
Виходить, що так.
А може, мені тоді бути трохи менш привабливим? Якщо мені загрожує смерть від власної руки, то, може, мені стати трішки потворним?
Ну добре, — відповідала вона, сміючись, -думаю, у тебе надто гачкуватий ніс, та й усмішка, якщо приглянутися пильніше, не така вже й приваблива.
Ні, ти просто вбиваєш мене, — казав він, також сміючись.
Але ж це краще, ніж якби ти убив себе сам.
Оце вже точно. А в цей спосіб у мене хоча б не буде потім почуття вини.
Бачиш, яку послугу я тобі роблю?
Дякую тобі, дорогенька. Чи зможу я тобі коли-небудь чимось віддячити?
Але ж ти будеш мертвим. Не зможеш зробити нічого.
Ні, я повернуся спеціально, щоби виконати саме цю річ. Лиш назви.
Ну що ж, тоді, напевне, я попрошу, щоб ти убив мене. Розділиш мою вину.
Вважай, що це вже зроблено.
Хіба ж нам не пощастило безумно, що ми маємо одне одного?
Саме після пропозиції сина сина [Так в оригіналі. ] Біцля Біцля — Пробачте, однак Янкель вважає, що мені краще трохи з цим зачекати — вона надягнула костюм Річкової Королеви, щоби взяти участь у тринадцятому святкуванні Трохимового Дня. Янкель чув, як жінки пліткують про його дочку (він не був глухим), і бачив, як чоловіки витріщаються на неї (він не був сліпим), проте він сам допомагав їй зодягнути костюм русалки, зав'язуючи стрічечки на її по-дитячому гострих плечах і роблячи все інше, що здавалося таким легким спершу (адже він був лише людиною).
Ти не повинна це одягати, якщо ти цього не бажаєш, — сказав він, коли вона всовувала свої тендітні ручки в довгі русалчині рукави, кожен з яких вона сама не раз перешивала за останні вісім років. Ти не повинна бути Річковою Королевою, якщо цього не хочеш.
Але ж, звісно, я хочу, — відповідала вона, — я ж найкрасивіша дівчина Трохимброда.
А я думав, що ти не хочеш бути красивою.
Я й не хочу, — відповіла вона, одягаючи низку намиста поверх шиї русалчиного костюма, — це надзвичайно важко. Але що я можу з цим зробити? Я просто проклята красою.
Але ти не зобов'язана робити це, — казав він, ховаючи намисто назад під костюм, — цього року вони можуть вибрати іншу дівчину. Дай можливість побути королевою кому-небудь ще.
На мене це не схоже.
Але ти можеш так вчинити.
В жодному разі.
Але ж ми вже говорили з тобою, якими дурнуватими виглядають всі ці ритуали і святкування.
Але ж ми так само погодилися, що вони виглядають дурнуватими лише для тих, хто в них не бере участі. А я є центром всього святкування.
Але моє слово важить більше, німе твоє.
Це ж чому?
Тому що я старший.
То не дуже мудро сказано.
Ну, тоді тому, що я сказав першим.
То сказано таким самим дурнем.
Але ж тобі самій все це зовсім не подобається, — сказав Янкель, — ти потім завжди нарікаєш.
Я знаю, — відповіла вона, приладжуючи собі хвоста, розшитого блакитними блискітками.
Ну тоді чому ж?
Ти любиш згадувати про маму?
Ні.
Тобі після цього боляче?
Так.
Тоді чому ти продовжуєш це робити? — запитала вона. І чому, завагалася вона подумки, згадавши опис свого зґвалтування, навіщо ми шукаємо цього?
Янкель багато разів підряд губив думку, намагаючись розпочати нове речення.
Коли ти придумаєш прийнятну відповідь, — сказала йому Брід, поцілувавши в чоло, — я покину свій трон. Далі вона вийшла з дому і рушила до річки, котра називалася її ім'ям.
Він стояв біля вікна і чекав.
Після обіду того весняного дня 1804 року, як і кожного Трохимового Дня упродовж останніх тринадцяти років, вздовж і впоперек брудних вуличок Трохимброда було натягнуто численні тонкі білі стрічки. У такий спосіб Біцль Біцль запропонував колись увіковічнити падіння воза в річку. Один край першої зі стрічок був прив'язаний до напівпорожньої пляшки старого вермуту на підлозі перекошеної хатини містечкового пияка Омелера С, а другий тягнувся через усю Шелістерську вулицю до потьмянілого срібного підсвічника на столі у їдальні Все-терпимого Рабина, у його цегляному домі на чотири спальні; тонка біла стрічка, як вибагливе мереживо, бігла від заднього лівого стовпчика на ліжку шльондри з третього поверху до прохолодного мідного дверного молоточка на влаштованій у підвалі магазину льодовні Відступника Кермана К.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101