Для нього був характерним поділ на дві стадії судочинства: «ін юре» та «ін юдиціо». На першій стадії справа розглядалась у прето-Ра, який встановлював правомірність позову. Позивач повинен був викликати відповідача до претора, а якщо відповідач не з'являвся, мав право «накласти на нього руку» і привести його силоміць. Перед претором сторони в урочистих формулах висловлювали свої пре-Тензії. Було п'ять форм легісакційного процесу. Серед них була і така, Де сторони вносили грошову заставу. Сторона, що програвала спра-ВУ> втрачала свою заставу, і вона переходила до казни.
Коли сторони не доходили згоди, процес вступав у другу стадію.
Ретор призначав суддю, який- і розглядав справу. Такий суддя зна-
66
67
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
йомився з доказами, заслуховував виступи сторін або їх захист свідків, після чого і виносив остаточне рішення.
Римське право класичного і посткласичного періодів. УІ
сичний період глибоку і тонку розробку отримало римське прив право. Воно досягло високого для свого часу рівня юридичної • ніки, мало великий вплив на наступну історію права.
Центральне місце в римському приватному праві займало і вове регулювання речених відносин. З практичною метою риме юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ] чей на макциповані та неманциповані, на рухомі та нерухомі, на І лучені з цивільного обігу і невилучені, ка подільні та неподільні і',
Нові, більш складні умови життя, розширення території Рип кої держави викликали появу нових видів права власності. Квірк власність, яка була пов'язана з римським громадянством, мала І то незручностей, і тому в межах преторського права було розр но конструкцію так званої преторської або бонітарної власності., захисту прав бонітарного власника претори використовували Гне тут давності набуття.
З розширенням кордонів Римської держави і зростанням чисіе ності іноземців отримали визнання і правовий захист провіні власність (для римських громадян) і власність перегринів. Прой цінна власність мала своїм об'єктом землі та інше нерухоме завойованих територій (провінцій). Вважалося, що такі землі на жать усій римській общині, а громадяни одержували такі землІ| правах володіння за орендну плату. Тепер ця форма володіння І самостійним видом права власності. В результаті діяльності пре були створені судові формули спеціально для захисту права власне перегринів. Таким чином, з'явився новий інститут права власності! власність перегринів.
Римські юристи розкрили юридичний зміст права власності, і релічивши основні повноваження власника: право володіння, пр користування, право розпорядження, право на плоди або приб> які приносить річ, право витребування майна від третіх осіб. Щ: власності розглядалось як найбільш повне панування особи над ] чами, як абсолютне та необмежене право.
В період домінату основним засобом переходу права власної стає так звана традиція. Тут право власності набувалося в силу са фактичної передачі речі. Дальший розвиток отримує набузна давніс
68
Розділ II
Т к після десяти років добросовісного і безперервного володіння це яво визнавалося тепер навіть за перегрівами. Розвивається і такий д речевого права, як право на чужі речі і земельний сервітут (право пасти худобу на чужому вигоні і т.д.). З'явився емфітевзис — довгострокова оренда необроблених ділянок'вемлі, виник ще один вид права на чужу річ — суперфіцій, тобто довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування будівлею, зведеною на чужій землі Багато нового з'явилось і в заставному праві. Великого поширення наприклад, у цей період набула іпотека, коли заставлена річ залишалась у володінні боржника.
Право зобов'язань взагалі було найбільш розробленою частиною римського права в класичний період. Воно виступало як юридична форма майнового обігу і як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже, право зобов'язань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв'язки, за якими одна особа може вимагати від іншої певної дії або утримування від дії.
Важливе значення мали розроблені римськими юристами загальні положення про договір, або контракт. Так, для укладення договору повинна бути обопільна згода сторін, добровільність угоди, відсутність обману або погрози. Договори розглядалися як непорушні і повинні були суворо дотримуватись.
Усі договори за класифікацією римських юристів розподілялися на чотири групи: вербальні, літеральні, реальні та консенсуальні. Підставою для такого поділу служила різниця в умовах і формі укладення угоди.
Договори, юридична сила яких виникала внаслідок виголошення певної словесної формули, називалися вербальними контрактами. Сюди, наприклад, належала стипуляція. Договори, укладення яких вимагало обов'язкової письмової форми, називалися літеральними. Договори, юридична сила яких ґрунтувалася на фактичній Передачі речі, що була предметом угоди, називалися реальними. аме з цього моменту, а не після досягнення угоди, реальний контракт вважався дійсним. І, нарешті, договори, де юридичні наслідки аставали з моменту досягнення і оформлення угоди, називалися консенсуальними.
Найбільш розробленими і найменш формальними були консен-Уальні договори. До групи консенсуальних контрактів належали такі г°вори: купівлі-продажу, наймання, товариства, доручення.
69
Частина перша
Історія держави і права Стародавнього світу
Держава і право античного світу
л
Розділ II
Подальшого розвитку в класичний період набули і зобов'язання з деліктів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166