. Отже, викрадення хустки – не просто жарт, а образа дівочої честі, посягання на її добре ім'я.

Моти, картьожники, п’янюгиІ весь проворний чесний род;Лакеї, конюхи і слуги,Всі кухарі і скороход,Побравшись за руки, ходилиІ все о плутнях говорили,Які робили, як жили,Як паней і панів дурили,Як по шинках вночі ходилиІ як з кишень платки тягли. Які ж дівок охочі бить – йдеться про жінок, які мали служанок, наймичок. Серед них рукоприкладство, знущання з дівчат-кріпачок було звичайним явищем. Пригадаймо повість Марка Вовчка «Інститутка».

Там придзигльованки журились,Що нікому вже підморгнуть,За ними більш не волочились,Тут їх заклекотіла путь;Баби тут більш не ворожилиІ простодушних не дурили.Які ж дівок охочі бить,Зубами з серця скреготали,Що наймички їх не вважалиІ не хотіли їм годить. [102] Еней уздрів свою Дідону,Ошмалену, мов головня,Якраз по нашому законуПред нею шапочку ізняв:«Здорова! – глянь… де ти взялася?І ти, сердешна, приплеласяІз Карфагена аж сюда?Якого біса ти спеклася,Хіба на світі нажилася?Чорт мав тобі десь і стида. [103] Така смачная молодиця,І глянь! умерла залюбки…Рум’яна, повна, білолиця,Хто гляне, то лизне губки;Тепер з тебе яка утіха?Ніхто не гляне і для сміха,Навік тепер пропала ти!Я, далебі, в тім не виною,Що так роз’їхався з тобою,Мені приказано втекти. Закурім – загуляймо.

Тепер же, коли хоч, злигаймосьІ нумо жить так, як жили,Тут закурім, заженихаймось,Не розлучаймось ніколи;Ходи, тебе я помилую,Прижму до серця – поцілую…»Йому ж Дідона наодрізСказала: «К чорту убирайся,На мене більш не женихайся…Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!» [105] Сказавши, чортзна-де пропала,Еней не знав, що і робить,Коли б яга не закричала,Що довго годі говорить,То, може б, там і застоявсяІ, може, той пори дождався,Щоб хто і ребра полічив:Щоб з вдовами не женихався,Над мертвими не наглумлявся,Жінок любов’ю не морив. [106] Еней з Сівіллою попхавсяВ пекельную подалі глуш;Як на дорозі повстрічавсяЗ громадою знакомих душ.Тут всі з Енеєм обнімались,Чоломкались і ціловались,Побачивши князька свого;Тут всяк сміявся, реготався,Еней до всіх їх доглядався,Знайшов з троянців ось кого: Простонародна, мужицька строфа. В усій «Енеїді» не зустрінемо строфи, до якої б так пасувала ця назва. Суцільний перелік характерних для народного середовища імен, причому більшість – у знижено-зменшувальній формі (не Терентій, а Терешко, не Федір – Федько, не Захар – Харько і т. д.). У добу феодалізму в стосунках між вищими і нижчими станами, а то й у самому простонародному середовищі такі форми імен сприймалися як нормальне явище. Але як випрямляється «сірісінький сіряк» протягом строфи! Перші п'ять рядків (половина строфи) – підкреслено вахлацькі імена, і тільки в п'ятому рядку якось непомітно, на останньому, – перехід до повних, без знижено-зменшувальних суфіксів, імен (після Стецька, Ониська – Опанас). Дальші два рядки – повні, «за паспортом», імена. А заключний рядок зроблено ще на вищому рівні – тут не тільки ім'я, а й прізвище. В давні часи на Україні по-батькові не було звичаю називати. Часто про батька і взагалі про рід, походження говорило прізвище (Петренко – син Петра, Мірошниченко – син мірошника тощо). За іменами стоїть головне, що несла епоха занепаду феодалізму посполитим, сіромі, – емансипація особи, зрівняння селянина з іншими станами.
Тут був Вернигора Мусій – за свідченням сучасників І. Котляревського, житель Полтави, швець, що потонув у Ворсклі.

Педька, Терешка, Шеліфона,Панька, Охріма і Харка,Леська, Олешка і Сізьона,Пархома, Їська і Феська,Стецька, Ониська, Опанаса,Свирида, Лазаря, Тараса,Були Денис, Остап, ОвсійІ всі троянці, що втопились,Як на човнах з ним волочились,Тут був Вернигора Мусій. [108] Жидівська школа завелася,Великий крик всі підняли,І реготня де не взялася,Тут всяку всячину верзли;Згадали чорт знає колишнє,Балакали уже і лишнє,І сам Еней тут розходивсь;Щось балагурили довгенько,Хоть ізійшлися і раненько,Та пан Еней наш опізнивсь. Сивиллі се не показалось – тут у значенні: не сподобалось.
Пахолок – хлопчина.

Сівіллі се не показалось,Що так пахолок застоявсь,Що дитятко так розбрехалось,Уже і о світі не знавсь;На його грізно закричала,Залаяла, запорощала,Що аж Еней ввесь затрусивсь.Троянці также всі здригнулиІ врозтіч, хто куди, махнули,Еней за бабою пустивсь. [110] Ішли, і як би не збрехати,Трохи не з пару добрих гін,Як ось побачили і хати,І ввесь Плутонів царський дім.Сівілла пальцем указалаІ так Енеєві сказала:«Ось тут і пан Плутон живеІз Прозерпіною своєю,До їх-то на поклон з гіллеюТепер я поведу тебе». Баба бридка, криворота – перед палацом бога підземного царства Плутона стояла на варті фурія, богиня прокляття, помсти і кари Тезіфона. Вона з наказу судді підземного царства Еака мучила всіх грішників, які не спокутували на землі своїх гріхів. Тезіфону уявляли страшною бабою, оповитою гадюками, на голові
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98