вши,А на зикратого сам сівши,На штурм їх не веде, а мчить;Мезап, Галес в другім отрядіПішли од берега к ограді,Побить троянців всяк спішить. [52] Троянці, в кріпості запершись,Енея ждали вороття;З нещастям тісно пообтершись,Біду встрічали мов шутя.Побачивши ж врагів напори,У башт прибавили запориІ на валу всі залягли;В віконця з будок виглядалиІ носа вон не виставляли,Шептались і люльки тягли. [53] У них поставлено в громаді,Коли на їх пан Турн напре,То всім сидіть в своїй ограді,Нехай же штурмом вал бере.Троянці так і учинили;На вал колоддя накотилиІ разний приправляли вар;Олію, дьоготь кип’ятили,Живицю, оливо топили,Хто лізтиме, щоб лить на твар. Набалдашник – тут у значенні: накриття переважно з дорогої тканини з оздобами. Нар.: Жіночий празник (любитель жіночого товариства, жіночий угодник).

Турн, в міру к валу приступивши,Скрізь на зикратому гасав;В розсипку кінних розпустивши,Сам як опарений кричав:«Сюди, трусливії троянці,На бой, шкодливії поганці!Зарились в землю, мов кроти;Де ваш Еней – жіночий празник?Пряде з бабами набалдашник!Не лепсько виглянуть сюди?» [55] І всі його так підкомандніКричали, лаяли троян;Робили глузи їм досадні,Гірш нівечили, як циган.Пускали тучами к ним стріли,А деякі були так смілі,Що мали перескочить рів.Троянці уха затикали,Рутульців лайки не вважали,Хоть битись всякий з них готів. Кабак – ніс.

Турн з серця скреготав зубами,Що в кріпості всі ні гу-гу;А стін не розіб’єш лобами,З посилку гнися хоть в дугу.Злость, кажуть, сатані сестриця,Хоть може се і небилиця,А я скажу, що може й так:Од злості Турн те компонує,Мов сатана йому диктує,Сам чорт заліз в його кабак. [57] Од злості Турн осатанівши,Велів багаття розводить,І військо к берегу привівши,Казав троянський флот спалить.Всі принялися за роботу;(На злеє всякий ма охоту),Огні помчалися к водам.Хто жар, хто губку з сірниками,Хто з головней, хто з фітилямиПогибель мчали кораблям. Турн їм ізволив тимфи дати – тимфа, пимфа – варварський бурсацький жарт. Бурсак Антось в романі А. Свидницького «Люборацькі» (написаний у 1861 – 1862 роках) розповідає про нього так: «Пинфа от що: візьме паперу та бавовни і скрутить папір в дудочку і в один кінець, в тонший, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кінцем візьме в рот осторожно і подме. То так сапне. Диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кроваті спиш. Так закашляєшся, що ну! Бухикаєш та й бухикаєш… І сльози котяться, наче били» (Свидницький А. Люборацькі. – К., 1971. – С. 25).

Розжеврілось і закурилось,Блакитне полом’я взвилось;Од диму сонце закаптилось,Курище к небу донеслось.Боги в Олімпі стали чхати;Турн їм ізволив тимфи дати,Богинь напав від чаду дур;Дим очі їв, лилися сльози,З нудьги скакали так, як кози;Зевес сам був, мов винокур. Цибелла (Кібелла) – велика мати богів і всього живого на землі, богиня родючості й відроджуваної природи.

Венеру ж за душу щипало,Що з флотом поступили так;Од жалю серце замирало,Що сяде син на міль як рак.В жалю, в сльозах і в гіркім смуткуБогиня сіла в просту будку,На передку сів Купідон;Кобила їх везе кривая,Цібелла де жила старая,Щоб сій язі оддать поклон. [60] Цібелла, знають во всіх школах,Що матір’ю була богів;Ізмолоду була не промах,Коли ж як стала без зубів,То тілько на печі сиділа,З кулешиком лемішку їлаІ не мішалася в діла.Зевес їй оддавав повагуІ посилав од столу брагу,Яку Юнона лиш пила. [61] Венера часто докучалаЗевесу самою бридней,За те в немилость і попала,Що нільзя показать очей.Прийшла Цібеллу умолятиІ мусила їй обіщатиКупити збитню за алтин,Щоб тілько Зевса умолила,Вступиться за троян просила,Щоб флота не лишився син. [62] Цібелла же була ласуха,Для збитню рада хоть на все;До того ж страшна говоруха,О всякій всячині несе.Стягли її насилу з печі,Взяв Купідон к собі на плечі,В будинки к Зевсу і поніс.Зевес, свою уздрівши неню,Убгав ввесь оселедець в жменю,Насупив брови, зморщив ніс. Сатурнович, змилосердися – за міфологією, Сатурн – батько Зевса, до нього правив людьми і богами.

Цібелла перше закректала,А послі кашлять начала,Потім у пелену смаркалаІ дух п’ять раз перевела:«Сатурнович, змилосердися,За рідную свою вступися! –К Зевесу шокала стара. –Безсмертних смертні не вважаютьІ тілько що не б’ють, а лають;Осрамлена моя гора! [64] Мою ти знаєш гору ІдуІ ліс, де з капищем олтар;За них несу таку обиду,Якой не терпить твій свинарНа зруб я продала троянцям,Твоїм молельщикам, підданцям,Дубків і сосен строїть флот.Твої уста судьбам веліли,Були щоб ідські брусся цілі,Нетліннії од рода в род. [65] Зиркни ж тепер на тібрські води,Дивись, як кораблі горять! –Їх палять Турнові уроди,Тебе і всіх нас кобенять.Спусти їм – то таке закоять.І власть твою собі присвоять,І всім дадуть нам киселя;Сплюндрують ліс, розриють Іду;Мене ж, стару, уб’ють, мов гниду,Тебе прогонять відсіля». [66] «Та не турбуйтесь, пані
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98