ТОП авторов и книг ИСКАТЬ КНИГУ В БИБЛИОТЕКЕ
попавсь, того і товк. Пальонка – вид горілки.
І приколов його, як квітку, Що баби колють на намітку – намітка – святкове вбрання одруженої жінки; довге, мало не до землі, покривало, яким зав'язували поверх очіпка голову. Прийнято було покійницю в домовині покривати зверху наміткою. Інколи до намітки пришпилювали воскову квітку.
Попався Ретус Евріалу,Сей не зовсім іще заснув;Приїхавши од Турна з балу,Пальонки дома ковтонув,І тілько-тілько забувався,Як Евріал к йому підкравсяІ просто в рот кинджал уткнув,І приколов його, як квітку,Що баби колють на намітку,Тут Ретус душу ізригнув. [92] Наш Евріал остервенився,Забув, що на часок зайшов;В намет к Мезапу був пустився,Там може б смерть собі найшов;Но повстрічався з другом Низом,З запальчивим, як сам, харцизом,Сей Евріала удержав.«Покиньмо кров врагам пускати,Пора нам відсіль уплітати», –Низ Евріалові сказав. Агапій Шамрай так коментує це місце: «Слимаки – монастирські служки… І знову в цій строфі – яскрава картина з побуту школярів старих часів («курохватів»), які добували собі прожиток не завжди достойними способами. Цікаво відзначити, що для них господарі, у яких вони крали, то «вороже плем'я» – Гевали і Амалики. За біблією, Амалик – родоначальник племені амаликітян, що ворогувало з євреями, а Гевал – назва народу арабського походження – гевалітян, – що так само ворогував з Ізраїлем. Звідси в біблії, а потім пізніше і в мові духівництва ці назви стали загалом означати людей «чужих», «ворожих». Причому назву «гевал» вживали в зневажливому значенні – простак, грубіян та ін. Це зневажливе ставлення до міщанства і селянства з боку школярів типове для тих часів, коли навчальні заклади були ізольовані, користувалися самоврядуванням, і школярі, або «спудеї», розвивали в собі професіональну замкненість і деяку погорду до інших «неосвічених» станів. (Так само, як, наприклад, для німецьких студентів середньовічних університетів, всі, хто не належали до «ученого стану», називались звисока «філістімлянами», або скорочено – «філістерами». Знов-таки біблійна термінологія – філістімляни – народ, що ворогував з євреями)» (Котляревський І.П. Повне зібр. творів: У 2 т. – К., 1952. – Т. 1. – С. 525 – 526).
Що роблять часто і дяки – мандровані дяки, бурсаки.
Як вовк овець смиренних душить,Коли в кошару завіта,Курчатам тхір головки сушить,Без крику мізок висмокта.Як, добре врем’я угодившиІ сіркою хлів накуривши,Без крику крадуть слимакиГусей, курей, качок, індиківУ гевалів і амаликів,Що роблять часто і дяки. [94] Так наші смілії воякиТут мовча проливали кров;Од ней краснілися, мов раки,За честь і к князю за любов.Любов к отчизні де героїть,Там сила вража не устоїть,Там грудь сильнійша од гармат,Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,Там лицар – всякий парубійка,Козак там чортові не брат. Дали рутульцям накарпас – дали прочуханки.
Кал – грязь.
По сам пас (пол.) – по пояс.
Так порався Низ з Евріалом,Дали рутульцям накарпас;Земля взялась од крові калом,Поляк піднявся б по сам пас ,Но наші по крові бродили,Мов на торгу музик водили,І убирались на простор:Щоб швидче поспішить к ЕнеюПохвастать храбростю своєюІ Турнів розказать задор. Волсент – проводир кінноти латинян.
Уже із лагеря щасливоУбрались наші смільчаки;Раділо серце не трусливо,Жвяхтіли мокрі личаки,Із хмари місяць показався,І од землі туман піднявся,Все віщовало добрий путь.Як ось Волсент гульк із долиниЗ полком латинської дружини.Біда! як нашим увильнуть? [97] Дали якраз до лісу тягу,Бистріше бігли од хортів;Спасались бідні на одвагуВід супостатів, ворогів.Так пара горличок невиннихЛетять спастись в лісах обширнихОд злого кібчика когтей.Но зло, назначене судьбою,Слідитиме скрізь за тобою,Не утечеш за сто морей. [98] Латинці до лісу слідилиОдважних наших розбишакІ часовими окружили,Що з лісу не шмигнеш ніяк;А часть, розсипавшись по лісу,Піймали одного зарізу,То Евріала-молодця.Тогді Низ на вербу збирався,Як Евріал врагам попався,Мов між вовків плоха вівця. [99] Низ – глядь, і бачить Евріала,Що тішаться ним вороги;Важка печаль на серце пала,Кричить к Зевесу: «Помоги!»Коп’є булатне направляє,В латинців просто посилає,Сульмону серце пробива;Як сніп, на землю повалився,Не вспів і охнуть, а скривився,В послідній раз Сульмон зіва. [100] Вслід за коп’єм стрілу пускаєІ просто Тагові в висок;Душа із тіла вилітає,На жовтий пада труп пісок.Волсент утратив воїв пару,Кленеть невидимую каруІ в ярості, як віл, реве:«За кров Сульмонову і ТагаУмреш, проклята упиряга,За ними вслід пошлю тебе». Уже знайома нам бурсацька макаронічна мова (див. коментар: IV, 46 – 47). Переклавши латинські слова, слід читати:
Гріх робиш, брате милий,
Невинному смерть задаєш:
Я дурень, розбійник, розбишака,
Найбільший негідник! гайдамака;
Постій! невинную кров ллєш.
На що ж розраховував Низ, звертаючись до Волсента на бурсацькому арго?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98
І приколов його, як квітку, Що баби колють на намітку – намітка – святкове вбрання одруженої жінки; довге, мало не до землі, покривало, яким зав'язували поверх очіпка голову. Прийнято було покійницю в домовині покривати зверху наміткою. Інколи до намітки пришпилювали воскову квітку.
Попався Ретус Евріалу,Сей не зовсім іще заснув;Приїхавши од Турна з балу,Пальонки дома ковтонув,І тілько-тілько забувався,Як Евріал к йому підкравсяІ просто в рот кинджал уткнув,І приколов його, як квітку,Що баби колють на намітку,Тут Ретус душу ізригнув. [92] Наш Евріал остервенився,Забув, що на часок зайшов;В намет к Мезапу був пустився,Там може б смерть собі найшов;Но повстрічався з другом Низом,З запальчивим, як сам, харцизом,Сей Евріала удержав.«Покиньмо кров врагам пускати,Пора нам відсіль уплітати», –Низ Евріалові сказав. Агапій Шамрай так коментує це місце: «Слимаки – монастирські служки… І знову в цій строфі – яскрава картина з побуту школярів старих часів («курохватів»), які добували собі прожиток не завжди достойними способами. Цікаво відзначити, що для них господарі, у яких вони крали, то «вороже плем'я» – Гевали і Амалики. За біблією, Амалик – родоначальник племені амаликітян, що ворогувало з євреями, а Гевал – назва народу арабського походження – гевалітян, – що так само ворогував з Ізраїлем. Звідси в біблії, а потім пізніше і в мові духівництва ці назви стали загалом означати людей «чужих», «ворожих». Причому назву «гевал» вживали в зневажливому значенні – простак, грубіян та ін. Це зневажливе ставлення до міщанства і селянства з боку школярів типове для тих часів, коли навчальні заклади були ізольовані, користувалися самоврядуванням, і школярі, або «спудеї», розвивали в собі професіональну замкненість і деяку погорду до інших «неосвічених» станів. (Так само, як, наприклад, для німецьких студентів середньовічних університетів, всі, хто не належали до «ученого стану», називались звисока «філістімлянами», або скорочено – «філістерами». Знов-таки біблійна термінологія – філістімляни – народ, що ворогував з євреями)» (Котляревський І.П. Повне зібр. творів: У 2 т. – К., 1952. – Т. 1. – С. 525 – 526).
Що роблять часто і дяки – мандровані дяки, бурсаки.
Як вовк овець смиренних душить,Коли в кошару завіта,Курчатам тхір головки сушить,Без крику мізок висмокта.Як, добре врем’я угодившиІ сіркою хлів накуривши,Без крику крадуть слимакиГусей, курей, качок, індиківУ гевалів і амаликів,Що роблять часто і дяки. [94] Так наші смілії воякиТут мовча проливали кров;Од ней краснілися, мов раки,За честь і к князю за любов.Любов к отчизні де героїть,Там сила вража не устоїть,Там грудь сильнійша од гармат,Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,Там лицар – всякий парубійка,Козак там чортові не брат. Дали рутульцям накарпас – дали прочуханки.
Кал – грязь.
По сам пас (пол.) – по пояс.
Так порався Низ з Евріалом,Дали рутульцям накарпас;Земля взялась од крові калом,Поляк піднявся б по сам пас ,Но наші по крові бродили,Мов на торгу музик водили,І убирались на простор:Щоб швидче поспішить к ЕнеюПохвастать храбростю своєюІ Турнів розказать задор. Волсент – проводир кінноти латинян.
Уже із лагеря щасливоУбрались наші смільчаки;Раділо серце не трусливо,Жвяхтіли мокрі личаки,Із хмари місяць показався,І од землі туман піднявся,Все віщовало добрий путь.Як ось Волсент гульк із долиниЗ полком латинської дружини.Біда! як нашим увильнуть? [97] Дали якраз до лісу тягу,Бистріше бігли од хортів;Спасались бідні на одвагуВід супостатів, ворогів.Так пара горличок невиннихЛетять спастись в лісах обширнихОд злого кібчика когтей.Но зло, назначене судьбою,Слідитиме скрізь за тобою,Не утечеш за сто морей. [98] Латинці до лісу слідилиОдважних наших розбишакІ часовими окружили,Що з лісу не шмигнеш ніяк;А часть, розсипавшись по лісу,Піймали одного зарізу,То Евріала-молодця.Тогді Низ на вербу збирався,Як Евріал врагам попався,Мов між вовків плоха вівця. [99] Низ – глядь, і бачить Евріала,Що тішаться ним вороги;Важка печаль на серце пала,Кричить к Зевесу: «Помоги!»Коп’є булатне направляє,В латинців просто посилає,Сульмону серце пробива;Як сніп, на землю повалився,Не вспів і охнуть, а скривився,В послідній раз Сульмон зіва. [100] Вслід за коп’єм стрілу пускаєІ просто Тагові в висок;Душа із тіла вилітає,На жовтий пада труп пісок.Волсент утратив воїв пару,Кленеть невидимую каруІ в ярості, як віл, реве:«За кров Сульмонову і ТагаУмреш, проклята упиряга,За ними вслід пошлю тебе». Уже знайома нам бурсацька макаронічна мова (див. коментар: IV, 46 – 47). Переклавши латинські слова, слід читати:
Гріх робиш, брате милий,
Невинному смерть задаєш:
Я дурень, розбійник, розбишака,
Найбільший негідник! гайдамака;
Постій! невинную кров ллєш.
На що ж розраховував Низ, звертаючись до Волсента на бурсацькому арго?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98