, як чорти, озлились,Рутульців били наповал.Тріщали кості, ребра, боки,Летіли зуби, пухли щоки,З носів і уст юшила кров:Хто рачки ліз, а хто простягся,Хто був шкереберть, хто качався,Хто бив, хто різав, хто колов. [127] Завзятость всіх опановала,Тут всякий пінив і яривсь;Тут лютость всіми управлялаІ всякий до надсаду бивсь.Лигар ударом макогонаДух випустив із Емфіона,І сам навіки зуби стяв.Лутецій б’єть Іліонея,Ціней Арефа, сей Цінея,Один другого тасовав. [128] Ремул рутульської породи,Троюрідний був Турну сват,Хвастун і дурень од природи,Що ні робив, то все не в лад;І тут начав щосил кричати,Троянців лаять, укоряти,Себе і Турна величать:«Ага! проклятії поганці,Недогарки троянські, ланці!Тепер прийшлось вам погибать. Лигать латинськії потапці! – потапці – особливо злиденна страва: хліб, накришений у посолену воду. Нар.: Лигай потапці, впустивши в юшку (Номис. – С. 235).

Ми вас одучим, супостати,Морити вдов, дурить дівок;Чужії землі одніматиІ шкодити чужий садок.Давайте вашого гульвісу,Я вмиг його одправлю к бісу,І вас подавимо, як мух:Чого прийшли ви, голодрабці?Лигать латинськії потапці?Пождіть – ваш витісним ми дух!» [130] Іул Енейович, дочувшисьДо безтолкових сих річей,Як шкурка на огні надувшись,Злость запалала із очей,Вхопив камінчик – прицілився,Зажмурив око – приложивсяІ Ремула по лобу хвись!Хвастун бездушний повалився,Іул сердешно взвеселився,А у троян дух ожививсь. По-сербськи величали віру – тобто лаялися нецензурними словами.

Пішли кулачні накарпаси,В виски і в зуби стусани;Полізли тельбухи, ковбаси,Всі пінили, як кабани.Всі роз’ярились через міру;По-сербськи величали віру;Хто чим попав, то тим локшив.Піднявся писк, стогнання, охи,Враг на врага скакав, мов блохи,Кусався, гриз, щипав, душив. Голіаф – біблійний велетень і силач.
Один дражнився Битіасом – травестійне обігрування імені троянця Бітій у Вергілія.
Із Кочубейським він Тарасом – мається на увазі слуга великих магнатів, князів Кочубеїв, які мали маєтки в Диканьці, самій Полтаві, інших місцях. Котляревський добре знав Кочубеїв і їхнє оточення. Одному з них, Семенові Михайловичу Кочубею (1778 – 1835) присвятив власноручно підготовлене видання «Енеїди» (1809).

Служили у троян два брати,Із них був всякий Голіаф;Широкоплечий і мордатий,І по вівці цілком глитав.Один дражнився Битіасом,Із Кочубейським він Тарасом Коли б заввишки не рівнявсь;Другий же брат Пандаром звавсяІ вищий од верстви здавався;Та в’ялий, мов верблюд, тинявсь. [133] Два брати, грізні ісполини,В бою стояли у ворот,Дрючки держали з берестиниІ боронили в кріпость вход.Вони к землі поприсідали,Троянці ж в город одступали,К собі манили рутулян.Рутульці зрять – навстяж ворота,Прожогом в кріпость вся піхотаСпішить насісти на троян. [134] Но хто лиш в город показався,Того в яєшню і поб’ють;Битіас з братом управлявся,Безщадно кров рутульську ллють.Рутульці з криком в город пруться,Як од серпа колосся жнуться.Як над пашней хурчать ціпи,Так ісполинськії дрючиниМозчили голови і спини,І всіх молотять, мов снопи. [135] Побачив Турн таку проруху,Од злості ввесь осатанів;Здригнувсь, мов випив чепуруху,К своїм на поміч полетів.Як тілько в кріпость протаскався,Тузити зараз і принявся,Хто тілько під руку попавсь:Убив він з Афідном МеронаІ зо всього побіг розгона,Де Битіас в крові купавсь. [136] З наскоку тріснув булавоюПо в’язах, великан упав;Об землю вдаривсь головоюІ кріпость всю поколихав.Реветь і душу іспускаєтьІ воздух грімом наповняєть;На всіх напав великий страх!Не спас ні рост, ні сила многа,Пропав Битіас, мов стонога;І ісполин єсть черв і прах. Стратилат – воєначальник, ватажок війська.

Пандар погибель бачив брата,Злякався, звомпив, замішавсьІ од рутульська стратилатаЯкмога швидче убиравсь.Проміж оселею хилявся,Тини переступав, ховався,І щоб од Турна увильнуть,Ворота зачинив у брамиІ завалив їх колоддями,Хотів од бою оддохнуть. [138] Но як же сильно удивився,Як Турна в кріпості уздрів;Тогді із нужди прибодривсяІ злостію ввесь закипів.«Ага! ти, шибеник, попався,Без зву к нам в гості нав’язався, –Пандар до Турна закричав. –Пожди, от зараз почастую,Із тебе виб’ю душу злую,До сього часу храбровав!» Келебердянськая верства – локальна приказка. Матвій Номис до приказки «Випросталась, як семисотна верства» дає таку примітку: «Семисотні верстви були за цариці Катерини. По старих шляхах вони ще й тепер (середина XIX ст. – О. С.) іноді є: дубові, високі. Пирятинська верства теж семисотна, – себто верства, що вони стоять по старому шляху з Переяслава у Лубни» (Номис. – С. 288).
Келеберда – містечко Полтавського полку.
Попав богиню камнем в лад – тобто в лоно. Тут: лоно – низ живота.

«Ану прилізь, – Турн одвічає, – Келебердянськая верства!Як б’ю я – брат твій теє знає,Ходи, тобі вкручу хвоста».Тут Пандар камінь піднімаєІ в Турна зо всіх жил пускає,Нирнув би Турн наві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98