матко! –Зевес з досадою сказав. –Провчу я всіх – і буде гладко;Анахтем вічний – Турн пропав!»Зиркнув, мигнув, махнув рукоюНад Тібром, чудною рікою,Всі врозтіч кораблі пішли;Як гуси, в воду поринали,Із кораблів – сирени сталиІ разні пісні підняли. [67] Рутульське військо і союзнеДрижало од таких чудес;Злякалось плем’я все окружне,Мезап дав драла і Галес.Пороснули і рутуляни,Як од дощу в шатер цигани,А тілько Турн один оставсь.Утікачів щоб перейняти,Щоб чудо їм розтолковати,По всіх усюдах сам совавсь. Реб'ятушки – в царській армії узвичаєне звертання воєначальників до солдатів.
Пройшлось сказать Енею: пас – тут пас вживається у значенні: відступаю, пасую. Термін походить з картярської гри – відмова від участі в даному розиграші до наступної роздачі карт.

«Реб’ятушки! – кричав, – постійте!Се ж ласка божая для нас;Одкиньте страх і не робійте,Прийшлось сказать Енею: пас .Чого огнем ми не спалили,То боги все те потопили,Тепер троянці в западні.Живцем в землі їх загромадим,Разком на той світ одпровадим,Богів се воля! вірте мні». [69] Великії у страха очі,Вся рать неслась, хто швидше зміг.Назад вертатись не охочі,Всі бігли, аж не чули ніг.Оставшись, Турн один маячив,Нікого вкруг себе не бачив,Стьогнув зикратого хлистом;І шапку на очі насунув,Во всі лопатки в лагер дунув,Що коник аж вертів хвостом. [70] Троянці із-за стін дивились,Пан Турн як з військом тягу дав;Перевертням морським чудились,На добре всяк те толковав.Но Турнові не довіряли;Троянці правило се знали:В війні з врагами не плошай;Хоть утіка – не все женися;Хоть мов і трусить – стережися;Скиксуєш раз – тогді прощай! Ходили рунди по валах – рунда – команда, що перевіряла вартові пости.

Для ночі вдвоє калавуриНа всіх поставили баштах,Ліхтарні вішали на шнури,Ходили рунди по валах.В обозі Турна тихо стало,І тілько-тілько що блищалоОд слабих, блідних огоньків.Враги троянські почивали,Од трусів вилазки не ждали;Оставмо ж сих хропти соньків. [72] У главной башти на сторожіСтояли Евріал і Низ;Хоть молоді були, та гожіІ кріпкі, храбрі, як харциз.В них кров текла хоть не троянська,Якась чужая – бусурманська,Та в службі вірні козаки.Для бою їх спіткав прасунок;Пішли к Енею на вербунок;Були ж обидва земляки. [73] «А що, як викравшись помалу,Забратися в рутульський стан? –Шептав Низ в ухо Евріалу. –То каші наварили б там;Тепер вони сплять з перепою,Не дригне ні один ногою,Хоть всім їм горла переріж.Я думаю туди пуститься,Перед Енеєм заслужитьсяІ сотню посадить на ніж». Мій батько був сердюк опрічний – сердюки – гетьманська гвардія, утворена на Лівобережній Україні в 60-х роках XVII ст. Сердюцькі полки порівняно з територіальними полками, або, як їх ще тоді називали, городовими, були невеликі, до п'ятисот козаків. Вони охороняли резиденцію гетьмана, військову артилерію, склади продовольства і боєприпасів, виконували поліцейські функції. Перебували на повному утриманні гетьманської казни, були ліквідовані у 1726 р.
Опрічний – особливий, відмінний від інших, тут: видний, видатний.

«Як? сам? мене оставиш? –Спитався Низа Евріал. –Ні! перше ти мене удавиш,Щоб я од земляка одстав.Від тебе не одстану зроду,З тобою рад в огонь і в воду,На сто смертей піду з тобой.Мій батько був сердюк опрічний,Мовляв (нехай покой му вічний);Умри на полі як герой». [75] «Пожди і пальцем в лоб торкнися, –Товаришеві Низ сказав, –Не все вперед – назад дивися.Ти з лицарства глузд потеряв.У тебе мати єсть старая,Без сил і в бідності, слабая,То і повинен жить для ней,Одна оставшись без приюту,Яку потерпить муку люту,Таскавшись між чужих людей! [76] От я, так чисто сиротина,Росту, як при шляху горох;Без нені, без отця дитина,Еней – отець, а неня – бог.Іду хоть за чужу отчизну,Не жаль нікому, хоть ізслизну,А пам’ять вічну заслужу.Тебе ж до жизні рідна в’яже,Уб’ють тебе, вона в гріб ляже,Живи для неї, я прошу». [77] «Розумно, Низ, ти розсуждаєш,А о повинності мовчиш,Которую сам добре знаєш,Мені ж зовсім другу твердиш.Де общеє добро в упадку,Забудь отця, забудь і матку,Лети повинность ісправлять;Як ми Енею присягали,Для його служби жизнь оддали,Тепер не вільна в жизні мать». Іноси! – згода, хай буде так.

«Іноси!» – Низ сказав, обнявшисьСо Евріалом-земляком,І, за руки любенько взявшись,До ратуші пішли тишком.Іул сидів тут з старшиною,Змовлялись, завтра як до боюДостанеться їм приступать.Як ось ввійшли два парубійки,У брам змінившися од стійки,І Низ громаді став казать: Дорожку знаю я окромну – тобто окрему, потайну.

«Був на часах я з Евріалом,Ми пильновали супостат,Вони тепер всі сплять повалом,Уже огні їх не горять.Дорожку знаю я окромну,В нічну добу, в годину сонну,Прокрастись можна поуз станІ донести пану Енею,Як Турн злий з челяддю своєюНа нас налазить, мов шайтан. І красовулю піднесли – кросовуля – велика чарка (К.).

Коли зволяєтесь – велітеНам з Евріалом попитать,Чкурнем – і поки сонце зі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98