Весна, лiто, осiнь, зима
кружляють навколо людини, що стоїть в серединi всього, а змiст подiй
лишається в колi i творить повiтря людини, творить її клiмат.
Стiл безногий, стократ проклятий, i купа книг, якi Володьковi руки
зняли з-пiд вояцької пiдошви, наробила гамору. Вернувся нiби хтось до
двора... Кажуть, знайшов порожнi покої зi стiнами, на яких однi плями
вказували на минувшину. Пiшли по селу запити та перепити. Докотилося i до
Матвiєвого хутора, бо ж Зiнька Кущина "хрест святий i приссяибо" власними
(от хай повилазять, як нi) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стiл.
I вона, Зiнька Кущина, подумала собi: це, певно, з двора. А хай йому
частець. Пiдiткнула спiдницю вище колiн i стрiмголов до двора. Спiзнилася.
Не знайшла бiльше стола для себе.
Ну, чекай. Вона тiй Настi западеннiй не подарує. Понеслася i все чисто,
де треба, розказала.
Настю нiхто не чiпає, але Матвiй таки дiстав "повестку" тодi-то й тодi
явитись до штабу корпусу - Жолобки, дня i т. д.
У штабi суд i розправа. Те i друге короткi, стислi i без того, що
зветься жалiсть. Кажуть (це всiм на злiсть тiтка Зiнька пустила), там
кладуть двадцять п'ять у певне мiсце, заплати за "вбиток" i кiнець.
Матвiй чутки легковажив, але "повестка" й козаки, якi вже знали, що в
таких випадках робити, повергли його у тьму i морок кромiшний. Йти туди,
спускати латанi штани на такому-то сивому роцi житття... Нi. Це трохи
забагато. Нi, не брав, не крав, нi соломини чужої, нi, навiть у думцi. В
розглядах його - як далеко не сягають вони - все було, лиш не було нi
одного зерна, що таїло б у собi корiнь нечистого дiла. Путь його, довгий i
встелений тернами, йшов вiн власними ногами i кривавi слiди, що лишались
за ним, були його слiди, литi з його кровi.
I от пiсля тiєї "повєсткi" Матвiй раптом вгруз сам у себе. Вiн взяв
папiрець у руки, розглянув його, очi дивно погасли. Глянув на жiнку, на
Володька i знов загорiлися вогнi очей, як колись у днi Лебедщини. Кров
його збурилась i закипiла. От вони! От вони, тi винуватцi. Сидять перед
його зором i клiпають своїми дурними балами. Скоч на них звiрем i стратуй.
Знищ разом з ганьбою i соромом.
Нi. Матвiй цього не зробить. Уже не той вiн, що був колись. Рука його,
може, i мiцна, але воля трiснула i подалася виразно. Встав мовчки, брязнув
дверима i пiшов до клунi.
Через малюсiньку незамерзлу латку в тахлi вiкна Володько бачить
батькову постать, лисину без покриття зi жмутком рiдкого довгого волосся,
яке патлає i перегортає поривний пiвнiчний вiтер. Спина його виразно
гнеться, мов ресора, пiд великим тягарем. Здається, вiн несе десятипудовий
мiх пшеницi... Навiть, здається, ноги його слизькаються...
Батьку! - кричить Володькова душа. Баатьку! I рве щось те, що сидить у
хлоп'ячих грудях, чого не змела нi вiйна, нi солдати; рве його груди
гостродошкульним гаком... А слiв нема. Слiз також нема. У грудях, нiби
рiка замерзла, ломить свою поверхню i спинає одну на другу гострокантi
крижини. Володько хлiб жував, i коли батько вийшов, рот перестав
працювати, кусник хлiба застряг у зубах, а решта, що був у руцi, лiг на
краєчку столу i лежить. Всi закамарки його душi наповнив гiркий дим згару,
який гриз сумлiння, як гризе кислота залiзо.
А час бiжить. Настав обiд. З'явилася на столi миса тлустої зi салом
капусти. Нiхто не торкається нi столу, нi ложок на нiм. Пара капусти, мов
зменшена хмара, пiднiмається й урочисто розкладає на боки свої патли.
Розпочали Василь з Катериною, якi грiха за собою не чули i якi, може, й
грiшно тiшаться з горя матерi та її улюбленця.
- Йди-но клич тата,- озвався Василь навмисне до Володька. Володько
щойно прокинувся. Вiн спав i очi спали. А прокинувшись, щось там накинув
на плечi i пiшов до клунi.
Рипнув i вiдхилив тяжкi на дерев'яних бiгунах половиннi дверi. Тихо
тут, нiкого нема.
- Тату! - несмiло промовив вiн. Нiхто не вiдгукнувся. Все мовчить такою
впертою суворою мовчанкою.
- Тату!
В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кiлька соломин на
чупринi. Син нiколи не бачив сумнiшого видовиська, i нiщо в свiтi не
проймало його так гостро й боляче, як та картина зiгнутої дебелої постатi
з отими невинними соломинами на чупринi.
- Ну? Чого ти хоч? - падає батькiв запит. Володько дивився йому у вiчi
ясним, теплим поглядом. Батько глянув також i зiр їх зустрiвся.
I як дивно. Цього Володько нiколи б не мiг пояснити. I чого з очей його
викотились отi сльозини. Дивно i ще раз дивно. Коли ж вiн отак з нiчого
перед батьком плакав? Таж нiколи. А то глянув i сльози пустив, а пiсля
цього рухнув на батька, пiймав його руку i голосом розбитим: "Ой, тату,
тату!" - просив.
- Я ж не знав...- ковтає Володько слова, лiтери, точки i зупинки разом
з солоними сльозинами, якi нагальне ринуть з очей.
- Ви... Я... Тату... Я сам пiду в штаб. Я... Я... Я розкажу... Хай мене
й б'ють... Iй-богу, тату, пiду...
Батько анi не поворухнувся. Стоїть дещо похило, i лiва рука пiднята в
напрямку сина. Пiсля чоло його зсунуло гармонiю зморщок, заглибило їх,
пiднятi на цiлих два сантиметри брови. Очi такi великi i такi все-таки
добрi виринули звiдтiль з отiєї ями. Володько ж знає, що пiд тими бровами,
за тими зморшками i мiшечками барви новелу ховаються батьковi дзеркала, в
яких свiт i вiн сам, Володько, вiдбивалися у справжнiй величi натури
буття, без єдиної струнки фальшивих барв чи тонiв.
На те якраз хтось над'їхав. Через шпари дилiв видно надворi двох
вершникiв на цибатих спiтнiлих конях. Один пiд'їхав пiд вiкно i знайомими
словами загукав:
- Хазяїн! Атєц! Дома ти?.. Матвiй вийшов з клунi.
- Здрастє, атєц!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353