I так вiн звiдти вже не вилiз.
Засмоктало. Розказують, що Михалкiв наймит Югеньо, напуваючи удосвiта бiля
криничини конi, чув, що у вiкнi щось нiби стогнало, але його то так
настрашило, що вiн тiкав без духу, бо хоч це i був досвiток, однак
нечистий може i ранками по багнищах гуляти.
I про дiда Юхима, Матвiйового тестя, оповiдали, i про бабу Улiту, ту
саму, що i Володька повела, i про вiшальника Ляша, як то вiн у своєму
займиську, коли люди йдуть з вечiрнi, з мотузом на шиї з'являється i
страшить. I як то тiтка Домаха чорного кота у своєму хлiвi пiймала та лапу
йому вiдрубала, а на другий день баба Улiта, всi бачили, з перев'язаною
рукою ходила. I як то дiд Якiв, одного разу, вертаючись iз шинку, замiсть
додому попав на могилки i там його пiд каплицею бачили, як вiн якiсь квiти
збирав, а Вiвдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Якiв
удосвiта вертався з могилок...
Але ж то було взимi, думав Володько, i як же вiн мiг там тi квiти
збирати... Одначе, це нiяк не зменшувало вiрогiдностi оповiдань
завiзникiв...
А iншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у
цьому млинi, почав оповiдати про самий Дермань, про старовину... Казав
вiн, що земля наша древня i люд тут з давен i давен проживає. Ще перед
татарами були тут селища, та городи, та замки, де нашi князi рядили, та
воювались iз ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений
уярмлювали i вивозили в свої землi в неволю вiчну...
А наш оцей край Волинський пiзнiше пiд владу князя Острозького попав,,
що його отой замок в Острозi до цього часу стоїть, i, кажуть, князь той
мудрий був, школи будував, монастирi заводив, книги друкував i, кажуть, то
вiн, ще чотириста лiт перед цим, отой наш Дерманський монастир поставив.
Буцiмто, кажуть, воював вiн з невiрними, набрав бранцiв у полон i казав
ними гору пiд монастир на рiвному мiсцi насипати, що ото i по сей день
стоїть. Ї ставок там пiд монастирем викопали, i колодязь, двадцять п'ять
сяжнiв, глибокий поробили... I так постав тодi Дермань.
А треба знати, що був тодi навкруги лiс непроходимий, та яруги глибокi,
та багнища великi, i розказують, буцiмто князь Острозький сам це мiсце пiд
монастир вибрав, раз нiби на полювання з отроками вибрався, довго їхали
верхи бездорiжжям i в отому мiсцi пiд монастирем, що ото звуть "бiля Яна",
де той пам'ятник мiж чотирма липами стоїть, напав на князя дикий вепр.
Їхав князь нiби дещо спереду вiд отрокiв i вiд утоми задрiмнув. I саме в
той мент вирвався з кущiв дик, кiнь сполохався, i було б кепсько, наколи б
князь не встиг схопитися за гiллю, що звисала над стежкою. I так вiн
урятувався i на згадку про це князь наказав там монастир збудувати i
назвати його Дрiмання. Бо князь нiби мав тодi сказати: "Ох, i гiрке було
те дрiмання". А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань.
Але все то вiдiйшло i все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося,
а все отак з уст в уста передавалося, а то, звiсно, воно не записане гине.
I лiси, i болота - вирубали,висушили, але земля наша древня, сива давнина
лежить на її облику. I нашi селища, i городища, i замки, i монастир... Усе
то каже, що рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн здрiбнiв, заїла
неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить,
тяжко назад до волi вертається. Були у нас i Сангушки, i Вишневецькi -
роди великi i древнi, але i тi полакомились на чужi охляпи - мерзенний
такий вам клан, що честi не знає, а народ наш отако самотужки жив i живе,
та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самi! Кров
наша винна! Душа наша! Не датись повиннiсть наша, гнати вiд себе
пасожерiв! А ми мало дбаємо самi за себе, не вчимось, не цiкавимось
свiтом, не йдемо помежи люди, ми нiкого не знаємо i нас не знають,
приходять лиш тi, що багатства нашi збирають, лiси рубають, банки
закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть,
а ми нидiєм, лiземо в землю, бабраємось в гною...
Той чоловiк, видно, дуже сердитий, думає Володько, дивлячись на нього.
Нелегко все то зрозумiти, чого вiн, той чоловiк, хоче. Дядьки слухають,
кивають головами...
- Та воно... Як сказать? Куда тут вже мужиковi... Дiд Кошiль, так той
просто:
- А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!
- Ха-ха-ха! - регочуть дядьки, ця мова їм бiльше зрозумiла.
А побережник Лiсовський, що править за дуже вченого, стоїть, подригує
колiнами i говорить високим голосом:
- Ну, воно конєшно... Єслi, так сказать, примiром, одним словом
подумати, то й подано колись у древностi лiсу було бiльше, нiж тєпєрiча.
Сколько хотiш! Iдi, рубай - усьо твоє!
- Ну, да! Ну, да! Верно, верно! - пiдтакує котрийсь дядько в тон
Лiсовському.
- Та кобто його не так нищили! - пищить дядько Грицько з Лебедiв. - А
то ж рубають! Грошi! Що жидовi. Йому аби бiльше тисячок збити...
- А де ж ми самi? - питає той самий чолов'яга, що про князя оповiдав.
Лiсовський подригує колiнами:
- Та... Звiсно! Куда там нам! Сиволапим, ге! На це наук треба. Сам
баняк не буде варити, як на огонь не даси...
- Ха-ха-ха! - регочуть дядьки.
- А чи не вєрно кажу? - пiдбадьорюється Лiсовський.
- Звiсно - вiрно! Мужицька голова, що тобi макiтра. Череп є, а
всерединi порожнє. Вiтер свище...
- О, не кажи! У макiтрi терти можна...
- А! Можна! Макогоном. Знаємо.
А Володько слухає i чує, не все гаразд второпає, але все влазить в
нього, в його голову, в його душу i там виповнює його. Млин, хатина - його
школа, дядьки - учителi. Учителi щодня мiняються, учень лишається завжди.
Днi йдуть, проходять, минають, мiняється життя, росте, множиться,
набирається сили, зводиться на ноги, простягає руки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353