Добрi, щирi,
спокiйнi тварини.
Володько любить свої конi. Нема причини їх не любити. Вiн сiдає на вiз
i iде. Шкода гонити конi, а часу досить. Коло хуторiв Ляхiвцi доганяє двох
гайдамакiв. Вiн вперше їх бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж тепер,
невiдомо звiдки, вони тут взялися.
- Стой! - рiзко гукає один з них.- Куда єдєш, маладой человек?
Володько зупиняє конi й пояснює.
- Харашо! Так i нас с сабой подвєзьош! Пригай, Мiтька! - звернувся вiн
до свого товариша.
Володько перечити не бажає. Пiдвезти їх не така бiда. Гайдамаки щось
там лаються, що мало соломи на вiз намощено. Володько пояснює, що вiн з
млина iде. Одвiз мiшки, тому не мiг набирати бiльше соломи.
Гаразд, їдуть далi. Володько трохи дивується, що гайдамаки розмовляють
по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. Їдуть. Яке йому до них дiло.
Перед Жолобками один з гайдамакiв звертається до Володька:
- Слиш, козак. Ти атвєзьош нас сєводня до Кременца. Лошадi iмєєш
харошiє. А что, анi казьонния?
Володько чує i знає, до чого той провадить, але мовчить i не
оглядається. "Казьонниє"! Тодi коли вони сновигали по полях, грузли в
снiгових заметах, гибли, мов мухи в осенi...
Не бiйсь... Тодi вiн один з другим не бачив, що то "казьонниє". Вйо! I
Володько чомусь злiсно хльоскає по конях батогом, нiби тi щось виннi.
- Не можу я вас везти сьогоднi до Крем'янця,- раптом смiло озвався
Володько... Гайдамака пiдняв голову.
- А почему?
- Бо не можу!
- Ето не аргумент... Павєзьош... Да, да. Павєзьош, павєзьош! Нє то ми i
лошадi твої канфiскуєм... Ета казьонниє.
Володько далi насуплено мовчить. Що казати. Вiн дуже добре розумiє тих
нахабних i дурних парубкiв, може, зi сусiднього села, якi живуть скорше
iнстинктом, нiж розумом. А раз мають револьвери при боцi, що їм тодi на
перешкодi дещо поглумитися над безборонним.
I ще змiцнився Володько у запозиченому вiд батька переконаннi, що нiхто
тепер, по вiйнi, не думає творити порядку. Нема сили в людей, щоб наново
взятися за працю. I хто би то не був, чи ось цi гайдамаки, чи большевики,
всi вони однаковi вороги порядку i справедливостi, бо всi вони хочуть ще
бенкету, революцiї, хочуть пожити, бо нащо "стiльки-то рокiв кров
проливав". I всi вони найбiльшi вороги тих, що працюють та щось мають.
Революцiя, права чи лiва, перш усього лягає тягарем на господарiв. Тi
дадуть, що мають, i кожний, хто не прийде, не скаже "на", тiльки "дай". Це
селянське пересвiдчення знає Володько i тому подiляє байдужiсть своїх
сусiдiв до всiх. "Еее, всi вони однаковi!"
Але Володько, як син землi, може бути iншим захоплений. Цього
захоплення поки що не подiляють нi Стратон, нi Iван, анi навiть рiдний
батько. Воно має свiй грунт не на землi, а в душi. Вiн прочитав уже
Кащенка. Вiн вивчив Шевченка. Вiн знає, що були колись Сiч, Запорiжжя,
вiльнiсть. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з
чубатими козаками, з днiпровими порогами, зi степами широкими. То була
Україна. Так. Це Україна, його батькiвщина, дивна й незнана земля, що має
два обличчя. Одно чорне, з потом працi, друге радiсне, усмiхнене, рожеве,
як барва рожi, зрошеної росою. I це приваблює Володька. I за це вiн хоче
битися i звести до бою батька, сусiдiв - чорних, зачовганих працею
чоловiкiв... Володьку! Ти смiшний.
Конi бiжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять i курять. Виїжджають з
долини на пригiрок.
Їдуть вулицею. Пiд'їжджають до кращої бiльшої хати.
- Стiй! - чує Володько. Оглядається.- Стiй тут. Пiдем снiдати. Хто тут
живе?
- Дяк,вiдповiдає Володько i зупиняє конi.
- Прекрасно! Он i дякiвни тiп-топ виглядають. Стiй i чекай на нас.
Зiскочили i побiгли на подвiр'я. Володько сидить на возi. Конi стоять i
помахують хвостчми. На них падають гедзи i тнуть. Гайдамаки сховалися в
сiнях, звiдки одразу чути гармидер. По деякому часi вибiгла струнка i
гарненька, вдягнена в суконку з доморобного полотна, дякiвна. Вона
усмiхається. Володько дивиться на неї з-пiд лоба.
- Чого ти такий сердитий? - питає дякiвна. Володько сказав, чого.
- Ну, то ми їх там заговоримо, а ти їдь собi i все... Знають вони, де
ти живеш?
А Володько й сам уже думав над цим. Тепер мiркує лиш, як його краще
"чкурнути". Дякiвна допомогла. Пiшла до хати i, коли гайдамаки поїдали
яєшню, вийшла та махнула рукою. Володько рушив, спочатку хода, далi
смикнув по конях батюгою i тiльки хмара куряви знялася за ним.
Другого ранку Володько був у Кордишевi й усе оповiв батьковi. Той
зазначив, що тепер не дасться вдержати цi конi.
I його слова справдились. Через кiлька днiв до Тилявки прийшов вiддiл
нiмцiв. Виявилося, що це той самий вiддiл, що так особливо розквитувався з
Мошаницею. Зi собою мали вони ще багато мощаницької здобичi. В однiм
добрiм мощаницькiм возi зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось,
чим би можна того воза замiнити. В Матвiя стоїть на подвiр'ю добрий
"казьонний" вiз. Побачили його i без слова замiняли на мощаницького. Та на
цiм не кiнець. Володько привiв саме з пашi конi. Нiмцям сподобались
вони... Оглянули, вiдв'язали кару кобилу, шось гергочуть i ведуть геть.
Цiла Матвiєва родина в лемент, але це мало впливає на нiмцiв. Володьковi
сльози стоять на очах. Нiмець вивiв кобилу на шлях, веде за повiд. За ним
ступає розгублений Матвiй, а за Матвiєм Володько. Вони не хочуть вiрити,
що той чужий чоловiк забере їм їх власну коняку. Вони йдуть i на щось
надiються. А може... А може, вiн таки змилосердиться...
- Пане! - просить Матвiй.- Не берiть менi її. Я не буду мати чим робити
в полi.
Який вiн дивний, той Матвiй. Це ж все одно коли б вiн благав отой
камiнь, щоби вiн зiрвався i летiв птахом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353