Пригнали чомусь аж сюди за
село i лишили, видно, вiдпочинути. Пiд клунею i по обох сторонах дороги
повно чужих воякiв, а мiж ними проїжджають козаки.
Володько зiрвався швидко, натягає на себе штани i бомбою пре на шлях.
Оооо, скiльки їх. Якi дивнi люди... Вони всi звiдти. От, дiйсно, дивно.
Ще вчора, ще цiєї ночi вони були там. Якi чорнi їх лиця i як багато на них
навантажили всякої всячини.
- Хлопчику! Може б, ти менi принiс кусник хлiба? - встає з мокруватої
землi i звертається до Володька один австрiяк. Володько оторопiв. Очi не
хочуть вiрити i вуха, мабуть, помилилися. Вiн так гарно сказав по-нашому,
що Володько дiйсно мусiв здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрiї
нашi люди є, але що вони i воювали за неї, i вмирали, цьому нiяк не
хочеться вiрити. Як може наш чоловiк битися за якусь мадярську Австрiю?
Володько зiрвався i побiг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем
хлiба в руцi. До нього пiднялося зi землi безлiч полонених.
- Глєба, глєба!..
- Хлапечку! Дай коусечек!
- Брот!.. Гиб мiр...
Боже, скiльки тих рук. Долонi все. На кожнiй з них грошi, годинники,
ножики. Деякий ковдру простягає i тиче пiд самий нiс.
- Гетьте! - кричить Володько.- Ей, ви! Наш! Нате!.. "Наш" ледве
продерся наперед i дiстав хлiб.
- Є то мадяри? - питає Володько.
- Всякi, хлопче. Всякi... Ось на тобi...- i тикає кiлька нiкелевих
монет.
- У нас таких грошей не потребуються,- сказав хлопець.- Можете їх
викинути. Проклятi мадяри! - вирвалось у нього мимохiть...- Це ж вони
вiшали наших людей! - добавив по коротенькiй перервi.
Полонений наш пакує у рот хлiб. Iншi заздрiсне дивляться на нього... В
той час пiдходить до Володька якийсь цибатий вояк...
- Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останнє Володько
розiбрав зовсiм виразно.
- Чех? - сказав вiн.- Не вмiю по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони
вмiють...
Але чех, видно, не зовсiм розумiє Володька, щось говорить словами, з
яких Володько чує дуже багато твердих i шиплячих звукiв.
В той час Настя винесла в решетi кiлька бохонцiв розкраяного хлiба i
роздає, кому попало. На неї сипнулися всi i сотнi рук тяглися наперед. За
хвильку розiрвали все. Примчав козак.
- Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх кармiть. Всех нє накормiш.
Настi вiддають, хто що може: ковдри, новi запаснi черевики, плащi,
шатра i навiть заячi муфти...
- Тоже воїни, чьорт бєрi! - зауважує козак.
- Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би... Iш сколько на нiх
барахла. Навючiлi, словна аслов...
Але що Настi до того, чи вони можуть воювати, чи нi. Вона знає одно:
люди їсти хотять, аж почорнiли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як
тi люди стiльки видержать...
А Володько згадав солдата, що повiдав про "них". I ось вiн мiж "ними"
сам, ходить, бачить, чує їх, до речi, прикрий запах. "У них, що вояк, що
офiцир - все одно"... Може, i так. Все в них не так, як у нас. Он їх
муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо
їх кличуть солдати згiрдливо "пан"...
- Ей, ти, пан! Iмєєш часи? Тащi, разтаку твою!.. "Пан" i годинник
вiддає. Нащо йому отi "часи". Тут у Росiї хто по "часах" живе, коли тут
стiльки сонця. А що тодi робитиме сонце?
- Паднiмааайсь! - на цiле горло кричить спереду козак i показує
нагайкою, як пiднiматися. Люди поволi рухаються, зводяться i йдуть...
Iдуть, iдуть i йдуть. Здається, кiнця нема.
Гармати ще бовхають, але, видається, вже далi. В полудень пригнали ще
одну партiю полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скiльки їх
тисяч було. Йшли, як хотiли Деякi пристають, падають на дорозi, дещо
вилiгуються i йдуть самi далi. Скидають все зайве, непотрiбне i кидають,
де попало. Дiти бiжать пiсля й пiдзбирують, але не так всякi речi, як
набої, яких також багато валяється по дорозi.
Минуло ще двi ночi. Шляхом вiд Жолобецького лiсу потягнулися першi
обози. Це знак, що "нашi" вiдiгнали австрiйця, їдуть пекарнi, парки. За
ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гiрше за все, що
вiд'їжджають козаки, їх кучерi, променистi очi, лампаси лишали мiцний слiд
у серцях селянських красунь, i не одна проводить свого коханого,
тримаючись за стремено з останньою надiєю, "що вернеться i вiзьме на Дон".
Але гай, гай! Скiльком це говорилося, скiльки їх носили цю гарячу
надiю, зрошену не менш гарячими слiзьми. Легковажне дiвоче серце палає
силою великого життя i в радощах палких пестощiв без вагань дається у
владу непереможного гону.
Минає скоро тиждень пiсля великого бою. Гармати ущухли, полонених
перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами i
розпочалася сльота.
У селi наказ всiм iти на окопи. Староста оббiгав кожну хату. Брали
самих хлопцiв до працi на бувшiй позицiї. Кажуть, там збито - ногою не
ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать i гниють. Кажуть, поле всiяне
нерозiрваними стрiльнами, якi при найменшому доторку рвуться. Кажуть,
мадяри полишали пiрокселiновi цигарнички, ножики. Оповiдає один: - Товариш
мiй цигарничку знайшов. Гарна така - любуйся. Закурив i тiльки кiлька
разiв потягнув - трах! - I череп злетiв з голови.
I от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усiх хлопцiв, якi були, мало не
десяти рокiв, аби тiльки рослiшим виглядав, загорнули. Погнали й Василя.
Володько стояв на дворi.А етот! - кивнув головою козак, що ходив зi
старостою.- Бальшой парняга, дайош!..
Батько думав перечити, мати тошнiти.
- Нiчаво. Вон уж, глядi, парень, что жєнiть нада...
А Володько й не думав перечити. Вiн пiде. Вiн навiть охоче пiде. Пiти,
стати власною ногою на тому гарячому мiсцi, кинути погляд на поле
смертi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353