..
Але взагалi вiя не мiг сказати, що мова з цими новими його приятелями
йому подобалась. У нiй було стiльки своєрiдного недомовлення, що робилося
моторошно, так нiби тi люди намагалися заплутати його у якусь недозволену
змову, звести його на якiсь темнi дороги, позбавите його власної волi i
навiть вiдiбрати вiд нього його iдентичнiсть. Одначе, коли, по часi, вiн
залишив цей червоний кут з тим Марксом i тiєю "Залiзною п'ятою", вiн мав
враження, що вiн безповоротно кудись вiдходить i вже нiколи не знайде
дороги назад. Таке якесь терпке, нищiвне, обезвладнююче почуття... Вiн
починав не думати, а вiрити, не бачити, а уявляти... Речi i факти втратили
вартiсть, i все довкруги затягалось гнiвом, образою, мороком i
нетерплячкою.
Лазюк, з яким так недавно говорив, вiдiйшов назад зi своєю мовою, i всi
його iншi клопоти, нiби на сценi, накрились завiсою... Усе замiнилося i
затьмарилось одним одиноким стремлiнням - йти до Києва. Ось завтра рано
встане i пiде... I нiщо не зможе його зупинити... Здавалось, вiн вже був в
дорозi i тому вiдчував у собi стiльки рвучої сили, що нiяка втома, нi
голод не були на завадi, щоб зiрватися вiд землi i летiти, як це iнколи
ввижалося у снi. Там он зовсiм близько границя, а за нею простiр... Свiй,
рiдний... Дороги, будiвлi, люди... Все живе, реальне, намацальне, повне
життя i повне надiї.
Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь
обрiй, малювалось мiсто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами
великої рiки, з iсторiєю, що вгрузла у глибiнь землi, i йому хотiлось
самому стати частиною тiєї сили, впоєної у чорнозем, у камiнь, у береги
рiки i будови... Як можна закрити очi, вуха, чуття, щоб не чути й не
бачити, щоб не вiдчувати себе в собi, щоб позбавитись волi i не бажати
вирватись з низин низинностi i безсилля.
Так вiдчував Володько... Той м'який, вкритий глибокою курявою шлях
Крем'янець - Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори
вiчного. Доходячи до села, вiн вже не йшов, а майже бiг, а коли затемна
вiн прибiг додому, всi зрозумiли, що з ним нема бiльше мови. Вiн одразу
почав збиратися в дорогу, дарма що нiякого особливого збирання не
вимагалося, за винятком хiба вузлика, на пару днiв, з харчами. Вiн гнав
вiд себе всi розважання з цього приводу... Вiн йде навмання, заплющивши
очi, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долi. Вiд цього
залежатиме бути чи не бути - цiле його життя, яке ще цiлковито у
майбутньому. Треба йти, i нема вiдклику.
Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомiстична, повна дивовижних
уявлень нiч, що в нiй брала участь цiла Матвiєва родина... Для Володька
вона здавалася фатальновирiшальною, це своєрiдна межа долi, яка визначить
його буття назавжди - в минулому, теперiшньому i майбутньому. Вiдiйти
кудись в невiдоме з цього мiсця - значило порушити приречення вiкiв.
Вирватись вiд корiння, залишити замкнений круг роду, переступити лiнiю
огнища часу i, можливо, нiколи не вернутися,- це далебi в його застиглiй
вiд давнини уявi було б порушенням закону землi i неба цього простору.
Його сливе мовчазна, насичена нiмою волею материнства мати була для нього
найсильнiшим вузлом, що в'язав його особисту волю... Його прекрасна, нiжна
i розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний
брат заморожував його своїм презирством i нарештi той батько... Батько.
Ессе гомо! Вiн не скаже нiчого. Його мовчанка страшна. У ньому горить
огонь спротиву, але його уста затиснутi, i нi один звук скарги не
вирветься крiзь них назовнi. Нелегко лишити його самого в такому
виглядi... Нi, нi, нi!
Поволi, як цiла планета, оберталась нiч борюкань зi собою. Спати не
мiг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе
i був переконаний, що повороту не може бути.
Мати i сестра тихо плакали, брат був здивований i не розумiв, куди i
для чого вiн йде, батько перед вiдходом сина пiшов було до комори i,
вернувшись, подав синовi малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.
- На. Можливо, придасться. Знай, що волi моєї з тобою нема... Але маєш
свою голову i свiй розум...
У вузлику було шiсть золотих, з царськими головами, монет. Кожна у
п'ять карбованцiв. Цими днями старий продав корову, цi монети мали, було,
пiти на закiнчення хати...
- Хата ще почекає,- подумав вiн.
Потiм Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лiсом, як завжди, сходило
сонце... Це так само, як i колись, коли щоосенi вiдходив до Дерманя.
Сам-один, за плечима клунок... Тiльки цього разу вiн пiшов не дорогою, а
полями... Був вiтер i захiд погрожував негодою... Володько поглядав на
небо, на хмари, оглядався на поля, городи i сади села... Думав про
Наталку, уявляв її i дякував їй в думцi.
Земля поволi вiдходила з-пiд нiг... Небо крилось хмарами.

Х
У Крем'янцi на "Лубенськiй рогачцi" стоїть просторий, битий часом i
погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла
понура тиша. Вiн вiддiлений вiд вулицi городом i оточений високим,
дерев'яним, гострошпилим частоколом... З вулицi видно лишень його бляшану,
червоно-буру покрiвлю.
Це повiтова тюрма. У п'ятницю, о другiй годинi, двоє звичайних полiцаїв
у темно-синiх унiформах, з бiлими цифрами на своїх кашкетах i рушницями за
плечима привели до канцелярiї цiєї тюрми кiлькох молодих людей. Всi вони
бруднi, зiм'ятi, немитi й неголенi. Всi вони мовчать i виглядають
байдужими... I лишень один з них проявляє трохи зацiкавлення. Його помiтно
цiкавить все - полiцаї з їх шкiряними торбами... Меблi i люди з їх
обчовганим виглядом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353