- Вам не холодно? - сказала вже трошки голоснiше Ганка й вкрила його
своєю хусткою.
- Менi? З вами? - здивувався Володько.- Коли б тут мороз, буревiй, коли
б тут хтозна-що, i то не чув би нi холоду, нi огню... Хiба ж можна.
Намагався її краще загорнути, пiсля тулив її до себе. Перше хвилювання
минуло, вiднайшлась сила, мова...
Нiколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собi вогню, такого
приємного хвилювання, такого солодкого остраху. Вiтер бився за стiною,
нiч, тиша. Там далеко, на подвiр'ї мерехтить вiконечко й в ньому трошечки
свiтла. Регiт звiдти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все те
вже зникло. Чув, бачив тiльки це щось тепле, приємне, трiпотливе коло
себе. Хотiв би тиснути його до себе, горнути... Хотiв би казати ласкавi
слова. Воно ось горнеться, тулиться. Той самий вимрiяний стан... Рука
лежить на ньому... Тi самi не раз уявлюванi груди. Ось вони. Торкається до
них своїми грудьми. Тiльки щiк, уст i очей не видно. Зате чує їх. Вони
такi гарячi, такi солодкi, такi нiжнi... Так солодко торкатись до них
устами й пити з них чад, втому, розкiш... Нi, нi! Вiдiрватись вiд них нема
сили. Якiсь окови на ногах. Звiдсiль не зрушиш їх. I руки окованi також.
Все стискають її, але розгорнути їх нема вже сили.
- Ку-кур-i-i-iк-у-у-у! - десь зовсiм близько закричав пiвень.
- Боже! Це вже першi пiвнi! - схаменулась Ганка.- Так пiзно! А в хатi
все ще свiтиться.
Вже кiлька разiв хтось вiдходив. Чути було вигуки хлопцiв по селi...
Перегукувалися дикими совами, i гук той летiв по вiтрi десь у безвiсть.
- Моя шапка там,- сказав Володько.- Не хочеться вже заходити.
- Я винесу. Деякi хлопцi тут ночують.
- Тут? - здивувався Володько.
- Певно. У нас така звичка. З дiда й прадiда. I це нiчого. Нiхто не
дивується. Йон, напевно, з Даркою залишиться,- пояснювала Ганка.
Володько й сам знав звички свого села, але не мiг про це навiть
подумати. Чув в собi забагато сили. Боявся самого себе, тiкав, як мiг.
Спокуса гналась за ним, ловила за поли. Озирався назад, бився з нею,
вiдкидав i знову тiкав, страшно тiкав.
Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:
- Пiду, Ганнусю! Хто там є?
- Не бачила. Вже згасили. Я ледве знайшла шапку. У темнотi щось
затупало й пiдбiгло просто до Валодька. Вiн вiдступив.
- Не бiйся. Це Євдощин Жук,- сказала Ганка.- Жучку! Де ти був? Ти, ти!!
- i погладила пса по головi. Вiн радiсно махав хвостом, нюхав Володька i
скакав.
- Пiду, Ганнусю,- ще раз сказав Володько.
- Тiкаєте? - проговорила вона.
Пообiцяв, що прийде, вирвався силою з обiймiв i побiг в густу темноту.
Сам не знав, куди бiгти. Стежку, якою провадив його Сергiй, стратив.
Бiг просто через якiсь городи, натикався на плоти, перелазив, спотикався,
падав. З заходу дув холодний вiтер, шарпав деревами. У селi кричали пiвнi.

V
Йшла осiнь. Дощем поливались поля, вiтер отам з-пiд лiсу виривавсь i
бiг шаленим бiгом над селами й полями. Дерева шарпались, сердитi, злi.
Поля терпiли мовчки. Хати на цей час приникли, заплющили очi, огортались
чим тiльки могли. Ранками й вечорами курились димарi. Дим виривався i,
схиливши голову, чимскорiше намагався сховатись за стрiху, припасти до
землi, але вiтер налiтав, топтавсь по ньому, сiк батогами, шарпав i
розривав його на дрiбнi куски.
Хмари по небу плили гуртами, горами. Вайлуватi, сiрi, потужнi. Тяжко їм
рухати своїми незграбними членами. Але йшли! Вперед! На схiд, нiби армiя.
Мiсцями чомусь згорталися, родили дощ, що летiв униз скiсно, нiби вiття
косатої берези.
Такi були днi. Були й ночi такi. Доба, як i завжди, мала двадцять
чотири години. Тiльки тепер вона видавалась довшою. Сонце, що свiтить,
грiє й оживляє все, тепер мало з'являлось на небi, а ще менше було його на
землi. Днi були сiрi, а ночi чорнi, мов вугiлля.
В цi днi поволi, але певно росла Тилявка. Росла вечорами, довгими,
осiннiми вечорами. Кiльчилась i витикала паросток читальня. Маленька,
закидана сотнями хат. Десь там у присiнку з вiкном, заложеним лубком, з
Шевченком i Франком, тiстом прилiпленими до нерiвної стiни. П'ять-шiсть
людей приходило... Сидiли, слухали, дивились. Кволо горiла лампочка.
Пiвтьма й тиша. А серед тишi й пiвтьми з'являлися гетьмани, бунчуки, ревли
гармати. Чорне море, i Днiпро, i гори синi... I запорожцi йшли лавами
через степи, через моря. 3-пiд Босфору. З-пiд Очакова i Москви. З-пiд
Жовтих Вод, з-пiд Корсуня... З-пiд Пиляви i з-пiд Збаражу... I незабутнiй,
славний Хмель, нiби живий, в киреї ставав отут, i булава горiла
дiамантами. Палали очi всiх. Серця тремтiли враз. Йшли могутнi полки, i
земля дуднiла. Гримiла слава на цiлий свiт!
А пересунулось кiлька днiв вперед, i в читальнi стало тiсно. Перейшли
знову до Сергiя. Говорили, спiвали, читали. Прийшли й минули вибори. Село,
як один, вiддало свiй голос за себе. Козак живим лiз на хрест за двадцять
два - не взяло його жертви небо.
Одного вечора пiд вiкнами Сергiєвої хати з'явилися чорнi люди з
багнетами. Хлопцi почали сипать оброку, тi послухали й пiшли. Хлопцi
слухали з-за кутiв, як чвакають у грязюцi їх чоботи.
Володько жив селом. Щось сталось з ним, i вiн весь увiйшов у село.
Кохання, втiха молодостi, буйне, молоде товариство. З кожним днем вростав
у село, вшрубовувався в нього, до самого дна вникав. Приходив додому, але
був тут не свiй. Батько дивився на нього й мовчав. Син i батько йшли
поруч. Один через свої поля, другий через село. Мовчали, тiльки йшли
вперед.
Часом, коли Володько вiдходив увечерi в село, Матвiй також виходив по
вечерi з хати... Обiйшов, як звичайно, своє господарство, а пiсля виходив
трохи далi за дорогу на пригiрок свого поля.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353